РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

— Ти ж знаєш, що я в екстернаті. Часу в мене…

— Так, — Славко досі був червоний і дивився повз неї. — Але мама… вона хотіла б…

Лідці на мить стало його шкода.

— Вона хотіла б трохи оплачувати цю роботу, — витиснув Славко через силу. — Грошей мало, але… Ти тільки не ображайся!

Лідка усміхнулась:

— Я не ображусь. У мене батько без зарплати, мама без роботи… Уся сім’я без грошей. Я не ображусь, Славо.

— Тебе до телефону, — сказала мама. — Однокласник.

— Алло? — спитала Лідка байдуже.

— Це я, — сказав Рисюк. — Як справенята?

— Ніяк.

— Ти контрольні вже всі порозв’язувала?

— Які контрольні, коли жерти нема чого? — спитала вона грубо. І, сказати по правді, перебільшувала: макарони ще були. І картоплі півмішка, їж — не хочу.

— Ти пам’ятаєш, де я живу? — після паузи спитав Рисюк.

Вона замислилась.

…Автобуси ходили рідко, і Лідка, закинувши торбу на спину, припустила підтюпцем. Давно не чищений тротуар укритий був підгнилим шаром осіннього листя. Стіни будинків рясніли уривками оголошень, листівок, плакатів: «Винаймаю квартиру», «Кровопивці вбили Зарудного», «Усі на площу! Усі на мітинг!», «Допоможіть знайти»…

Вона пірнула в перехід. Тиша, шурхотіння десятків ніг і жодного голосу — страшно, але вона звикла. Пройшла повз залізничні колії, так само підтюпцем вибралася на привокзальну площу. Вітер носив гидотний запах — так пахне в залі очікування, так пахне в тій підземній кишці, де пліч-о-пліч стоять літні жінки і продають шкарпетки і хліб, хатні капці і трикотажні светри. Перед входом в «опорний пункт правопорядку» лежав на візку для багажу опухлий чоловік у поношеному одязі. Труп. Лідка відсахнулася.

Зразу поруч, на розі, торгували гарячими сосисками, причому на борту візка виднілися напівстерті літери «Мо-ро-зи-во»; Лідка згадала, як, тримаючись за руки брата і мами, вона йшла цією ось площею десять років тому, і над візком майоріли, здається, повітряні кульки…

А може, цього й не було.

Її зачепили валізою, та так, що вона ледь утрималася на ногах. Треба було поспішати; до рисюківського будинку лишалося хвилин десять швидкої ходи.

— …Хто там? Ти, Сотова?