РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Ледь чутно бурмотів телевізор. «Якщо зруйнується система соціального страхування, — хвилювався невидимий для Лідки оратор, — то після апокаліпсису нас чекає життя в печерах, кам’яна доба, ось що нас чекає. Громадянська війна, руїна, поділ того, що вціліє, ми закінчимось як цивілізація…»

Лідка зітхнула. Тато працював якраз у системі страхування, і ще зовсім недавно всі були впевнені, що вже цій непохитній конторі загальні нещастя не загрожують.

Вона пройшла у свою кімнату і сіла за порожній письмовий стіл. Зовсім порожній, тільки просто по центру лежала під склом велика кольорова фотографія. Вирізана з журналу так ретельно, щоб не лишити й натяку на товсту чорну рамку.

Як рано похолоднішало цього року. Обіцяють вимкнути світло. Кажуть, що для опалення не вистачає грошей, газу, нафти, ще чогось, ось недавно все було — і раптом виявилося, що нічого немає… Куди воно, питається, поділось?!

Задзвонив телефон. Лідка машинально вичекала три гудки, потім згадала, що мама лягла спати, і побрела в передпокій.

— Лідо?

Останніми місяцями голос у Славка став дуже схожим на голос його батька. Раніше Лідка здригалася — тепер звикла.

— Ти маєш час… поговорити?

— Хтозна-скільки, — сказала вона, забираючи телефон у свою кімнату.

— Ми тут із мамою порадились, — сказав Славко після паузи. — Розумієш… тут дещо… ну, це не телефонна розмова. Ти могла б прийти?

Лідка мовчала.

Кабінка консьєржа стояла порожня. І давно ніхто не приносив квітів — а пригадується, тоді, в червні, квітами були завалені всі сходи.

— Привіт, — сказав Славко. Він дуже схуд, хвороблива худорлявість зробила його схожим не на батька, а на матір. Лише голос лишився впізнаваним.

Лідка віддала йому червону гвоздику. Славко механічно покрутив її в руках:

— Заходь… відразу в кабінет.

Вона увійшла.

Депутат Зарудний дивився зі стіни. Лідці не подобався цей портрет, але хазяйнувала тут, звичайно, не Лідка, а Славкова мама. Тут більше не було обчислювальної машини, ні телефонів, звільнений стіл займав півкімнати, і по всій широкій стільниці стосами стояли паперові теки, підшивки, стоси списаних аркушів.

Славко так само механічно поставив гвоздику в високу металеву вазу.

— Тут лишилось, — Славко зітхнув. — Архів нерозібраний. Ці… цивільники… частину паперів забрали… частину потім повернули… особисте. Усе перетрусили… весь архів… Розумієш?

Лідка кивнула.