РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Лідка вже не розуміла, чи до неї звернені слова, чи сама вона каже їх комусь. А може, і те й інше.

— Дівчата! Тимуре! Ну ж бо! Ну!!

Потемніло в очах.

…Поле стояло майже вертикально. Поле було нерівне, в коліях і вибоях, на бігу так легко підвернути ногу. Поле оповите було рідким гіркуватим димом, і здавалося, що люди біжать по коліна у ваті.

А потім Лідка побачила Ворота.

Вони не були схожі на свої зображення, на описи в розповідях очевидців. Вони не були ні гарними, ні величними. Вони були безликими, як безликими є лікарняні двері, пофарбовані білою олійною фарбою. І вони не були навіть надто великими.

Біжучи Лідка зрозуміла, на що це схоже. Такий вигляд має вхід на станцію швидкісного трамвая, тільки не в центрі, а на околиці.

З усіх боків до Воріт бігли люди. Мить — і Ворота зникли, закриті спітнілими рухливими спинами.

Яна тонко заверещала. Нога її все-таки підвернулась на грудці; вона верещала, як підстрелений заєць. Лідка ніколи не була на полюванні, і порівняння було чуже, книжне, байдуже.

Батько підхопив Яну на спину. Натужно крикнув Тимурові:

— Лідка!

Лідка побачила простягнуту до неї братову руку. І потяглася йому назустріч — але в цю мить налетіли ззаду, штовхнули її далеко вперед, у спину їй ударив відчайдушний крик мами:

— Біжи сама! Не озирайся! Біжи!

Вона побігла.

Спереду була чиясь спина. Ззаду було чиєсь дихання. Праворуч і ліворуч рухалися чиїсь гострі лікті. Неба не було — голови, голови, голови, ніби Лідка заблукала в густому лісі. Виграє той, хто вищий на зріст, у кого довші ноги…

І той, хто дуже хоче жити.

Шипіння над головами. Крик. Удар; здригнулася земля. Лідка ні про що не думала.

Спалахи. Під ногами щось м’яке, Лідка встигла підстрибнути, не спіткнутися.

Мамо! Матінко!

Вона бігла, втиснута в юрбу, забита в юрбу, ніби кілочок. Вона не могла оцінити краси і величі того, що відбувалося.