РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Його намагалися перейменувати вже тисячу разів. Але чомусь виходило, що, перейменований, він провалював районні огляди самодіяльності й останньої миті знімався з гастролей; із поверненням старого імені повертався й талан, і зрештою, махнувши рукою, «Лідії» дали спокій, тим більше що не всі вже пам’ятали, чому дитячий ансамбль назвали не «Сонечком» і не «Ластівкою», а доволі рідкісним жіночим ім’ям…

Хлопці й дівчата з «Лідії» виросли, закінчили ліцей у минулому й позаминулому роках, але ансамбль досі був живий. І Лідці бачився в цьому добрий знак.

Усіх запросили до столів, накритих у спортзалі. І на «батьківському», і на «вчительському», і на «дитячому» столах через однакові проміжки стояли пляшки шампанського; Лідка згадала, що трохи більш як двадцять років тому, на випускному вечорі Максимова, спиртне забороняли під страхом жахливої кари.

Згадка про Максимова прийшла й пішла, не зачепивши.

Вона відшукала в натовпі Великова; невимушено спираючись на його руку, пройшла до «батьківського» столу. Поруч відразу утворилося порожнє місце — а може, їй здалось.

Доки Великов відкорковував пляшку й наливав Лідці вина, вона відшукала очима Андрія; слава Богу, поруч із ним ніякої порожнечі не видно було.

Навпаки, навколо нього просто-таки юрмились хлопці, а він, усміхаючись, щось розповідав, і в руці в нього був келих з апельсиновим соком.

— Ну, випиймо, Лідо. Вітаю…

Вона цокнулась із Великовим і випила, не відчувши смаку.

«Лідія» відставила інструменти і приєдналася до бенкетувальників. У залі ввімкнули магнітофон.

Лідка випила ще келих; після третього щось м’яко вдарило їй у потилицю — зсередини. Світло в залі зробилося яскравішим.

— Ти не зневажаєш мене, Віталику?

— Ні, — сказав Великов серйозно.

— І тобі не шкода мене?

Цього разу Великов думав довше:

— Ні… не шкода. Ти вибрала.

Лідка усміхнулась:

— Дякую… Мені самій себе не шкода. Але, мабуть, скоро себе зневажатиму.

Великов знову помовчав. Гамір у залі потроху наростав; десь за «дитячим» столом уже співали, і то був не п’яний лемент — справжнє багатоголосся. Лідка подумала, що вони дуже музикальні, ці хлоп’ята. І що вони пройдуть у Ворота… обов’язково пройдуть.

— Підбиваємо підсумки, Лідо?