РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Вони вийшли на сходи одними з перших; десь грюкали двері, дзвеніли шибки. Потім одразу вирубилась електрика; червоне світло з вікон надавало коридору схожості з фотолабораторією. Лідка чудово пам’ятала, що саме це спало їй на думку в її першу мригу. Напевно, Андрій оце подумав те саме.

У напівтемному подвір’ї хтось мертво вчепився в Лідчину руку:

— Лідіє Анатолівно! Зізнайтесь, ви в списку! Зізнайтесь! Візьміть нас, ми теж маємо право! Ми маємо! Чому лише вам?!

Лідка розтягла губи в усмішці:

— Скажіть будь ласка, у вас паспорт при собі?

— Паспорт?

Співрозмовник відволікся й на мить послабив хватку. Лідка сіпнулась, вивільнилась і, тягнучи за собою Андрія, бігом кинулась на вулицю.

— Стій, суко!..

На інструктажі її попереджали про щось подібне. Людина, внесена до списку, має зберігати це в таємниці, інакше їй не дістатися до місця збору. Інша річ, як важко цю таємницю зберегти…

На бігу Лідка здивувалась собі. П’ятдесят сім років, хворі ноги, а припустила, як спринтер…

Андрій біг поруч.

Лідка навмисне рушила в напрямку берега, саме туди, звідки за кілька секунд посуне людський потік. Ніхто не хоче наближатися до моря, коли небо вже забарвилося червоним; переслідувач відстав, загубивши Лідку та її сина в багряних сутінках, у натовпі, що ставав усе густішим, і лише тоді Лідка відчула, що тремтить, як заєць.

Вона ледве не втрапила в пастку. Через власну дурість. Треба було виходити з будинку непомітно, дахами, адже ще мить — і на неї накинулися б учорашні добрі сусіди, зірвали бирки, переламали ребра і їй, і Андрієві, як безглуздо, Господи, як безглуздо все могло кінчитись…

Притиснувшись до стіни, вона зорієнтувалась. До збірного пункту лишалося квартали чотири — місце зустрічі «домовлених» осіб вибиралося ретельно, з урахуванням напрямку руху натовпу, з урахуванням появи глеф, з урахуванням можливої паніки на вулицях.

— Загальна евакуація, — бурмотіли динаміки ЦО на стовпах.

— Дай руку, Андрійку.

Його рука була як лід.

Люди йшли мовчки; на людей чекав нелегкий шлях за місто, довге й виснажливе чекання серед чистого поля, сигнал про відкриття Воріт — і тиснява на порозі, немилосердна тиснява, від якої не могли відучити їх ні Зарудний зі своїми ідеалами, ні Стужа зі своєю муштрою.

Усі динаміки одночасно прокашлялись. Забурмотіли на тон вище:

— Говорить штаб ЦО… Увага, глефи. Зареєстровано появу глеф. Лінія оборони — набережна… Набережно-Лугова… Набережно-Східна…