РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

— Навіщо? — спитав він після паузи.

— Новий наказ, — Лідка підкреслено спокійно відсьорбнула чаю з чашки. — За нашим відділом, родичів керівників заносять до «домовленого списку»… Ну й тебе заносять. Треба отримати все належне — бирочку, номер, інструкції…

— Мамо, та як же так?.. — спитав Андрій розгублено, і Лідка всередині зіщулилась, передчуваючи якийсь його вибрик. — Як же так? Скрізь кажуть, що до «домовленого списку» — лише стратегічно важливі люди, уряд, військові, депутати… А мене навіщо, від мене ж нічого не залежить?!

— Від тебе багато що залежить, — сказала Лідка, захлинаючись чаєм. — Таке правило, не я його вигадала… Я стратегічно важлива для держави — а ти стратегічно важливий для мене. Без тебе вся моя стратегія втрачає сенс… Зрозумів? Відпросись із консультації, якщо затримуватимуть.

— Мамо, — Андрій водив пальцем по хвилястому краю тарілки, — мамо… А можна я не піду? Я молодий, здоровий, нащо мені це… Мамо, ти чого?!

Стриматись, подумала Лідка. Можна все зіпсувати. Треба стриматись.

— Андрійку… Андрієчку. Якщо ти хоч трошечки цінуєш мої нерви… не говорімо більше на цю тему. Гаразд?

Заборонений прийом. Досі вона ніколи не намагалась натиснути на нього, апелюючи до власного здоров’я. Гнилий прийом: «Якщо ти не послухаєшся, зі мною станеться інсульт…»

— Мамо, та я ж і сам зможу… Нащо мені якийсь «домовлений час», якщо…

Кімната прокрутилась у Лідки перед очима. Як у дурнуватому парковому атракціоні «Сюрприз». Куточок столу сильно вдарив по обличчю, але болю вона не відчула. Взагалі нічого; наступної миті в ніс ринув огидний запах нашатирю, і, щоб не задихнутись, Лідка прийшла до тями.

Чудово.

Низький диван у вітальні. Кремезний чоловік у білому халаті, молода жінка зі шприцем напереваги. Бліде видовжене Андрієве обличчя:

— Матусю… Якби я знав, що це так важливо…

Лідка скривилась. Укол був болючим, пекучим; власник білого халата щось писав у своєму блокноті, про щось питав Лідку, пропонував звернутися до районної поліклініки, бо в Лідчиному віці з тиском не жартують, і ще щось казав, Лідка бачила, що він стомлений і засмучений, але засмучує його зовсім не Лідчине здоров’я. Може, він посварився з дружиною. Ночував у друга і вранці не голився…

«Швидка» поїхала. Андрій мовчки сів на край дивана, і так, без слів, минуло хвилин двадцять.

Не стрималась, думала Лідка з відразою. Розпустила себе. Соромно. І шкода Андрійка.

— Мамо… Гаразд, я відпрошусь із консультації. Ходім.

Усе пройшло як по маслу. Андрій тримався як мовчазний, не надто допитливий, не надто тямущий хлопчик; Лідку це влаштовувало. Вона до останньої миті боялась несподіванок.

Андрія занесли до «домовленого списку» категорії «бе». Номер п’ятнадцять тисяч сто дванадцять; Лідка встигла здивуватись, як виріс міський список, адже власний її номер був дві тисячі дев’ять.

На «домовлений час» піде години півтори, думала вона, мимоволі щулячись. Багато, дуже багато. Кого ж вони туди напхали? Як завжди, родичів, дітей, онуків?