РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Їй раптом захотілося спати. Поїхати на безлюдний острів — і ніколи не прокидатись. Відпочити нарешті.

— Лідо, може, вийдемо на повітря?

Вона заперечно похитала головою.

Музиканти обірвали ледь розпочату хвацьку мелодію. Якийсь час було чутно лише дзвін келихів і гамір публіки, а потім раптом зазвучав вальс, невиразно знайомий Лідці, старий, трохи сентиментальний.

— Мамо? — наступної миті поруч опинився Андрій. Новий піджак був розхристаний, вузол тонкої модної краватки трохи послаблений, сорочка вражала неприродною білістю, — а може, так здалося запаленим Лідчиним очам.

— Матусю, це я замовив хлопцям вальс…

— Андрійку, — сказала вона безпорадно.

— Зажди, мамо, я хочу запросити тебе на танець!

— Андрійку, я…

Великов випустив її руку — і трошечки підштовхнув.

…Під їхніми підборами тріскотіли, жмакаючись, кольорові спіралі серпантину. Налипали на підошви кружечки конфеті; здається, крім них, ніхто не танцював. Усі стояли й дивились, їхні обличчя були повиті серпанком, нібито сигаретним димом, хоч ніхто в залі не курив.

Одна Андрієва рука лежала у Лідки на талії, друга підтримувала її руку; дотик був упевненим і теплим, і Лідка раптом заспокоїлась.

Страшно і весело.

Андрій вів її не по колу — по якійсь вибагливій спіралі; за його спиною мерехтіли розмазані плями світла, пахло вином і літом, і ще чомусь зливою, паркетним лаком, свіжим огірком; світ Лідці в очах крутився, але крутився приємно і злагоджено, в такт химерному вальсу.

Син належав їй. Тільки їй. Немає на світі ні апокаліпсисів, ні смерті, ні дівчаток Саш.

І тоді Лідка зрозуміла, що її шлях пройдено до кінця, що вона виконала свій обов’язок, що вона щаслива.

День минув як звичайно. Лідка двічі полаялась — уперше у сховищі матцінностей, куди не хотіли приймати додаткові документи за її проектом: «Ваш ліміт давно вичерпано, у нас усе переповнене, і навіщо вам сховище, якщо ви в „домовленому списку“!»

Удруге — у черзі по хліб. Останнім часом у місті бували серйозні перерви з постачанням, і Лідчин намір узяти дві булки замість однієї викликав бурхливий протест у черзі.

Але дві булки вона все-таки взяла.

Вона повечеряла на самоті; Андрій повернувся годині о десятій вечора, стомлений і збуджений. Вітько збожеволів, сказав він, давлячись кефіром. Думає по серйозу приносити в жертву одного пацана… Так, і пацан про свою долю знає. Він від народження на обліку в психдиспансері, пацан цей. Убогий він; каже, однаково мені мриги не пережити. Як ти гадаєш, може, зателефонувати в міліцію? Це підло, та як же, я ж знаю, що вони його вб’ють, — і промовчу?!