РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

— І не клопочіться підсилати до мене вбивць… якщо ця вульгарна кіношна ідея таки спаде вам на думку. Усі документи зберігаються в надійному місці, і у випадку моєї раптової смерті… капець. Зрозуміли?

Чоловічок мовчав.

Лідка повернулась і вийшла, не чекаючи відповіді.

Два дні їй ввижалося стеження. Не піддаючись паніці, вона бувала в тих самих місцях, що й зазвичай. Азарт і злість додавали їй сили — працівники лестили навперейми: «Ах, Лідіє Анатолівно, яка ви сьогодні гарна!»

Третього дня Маленький Сіренький Чоловічок зателефонував їй на роботу.

— Вашого сина внесено до наказу, — сказав він тихо й виразно. — Будьте ласкаві приїхати разом із ним у штаб ВГБ… Тобто тепер він знову називається штабом ЦО. П’ятниця, чотирнадцята тридцять, сорок друга кімната.

І поклав слухавку.

— Лідіє Анатолівно… Що з вами, Лідіє Анатолівно?!

Летів за вікнами, снігом лягав на тротуари тополиний пух.

Лідка відчувала, як печуть, скочуючись по щоках, сльози.

— Лідіє Анатолівно, що сталося? Води?

— Так… — вона на мить забула ім’я своєї нової секретарки. — Так, Олю… Води…

Муркотів кондиціонер. Лідка відчувала, як у широченній усмішці тріскаються запечені губи, але болю не відчувала.

— Андрійку, що в тебе в п’ятницю?

— Консультація. З хімії.

— О котрій?

— О дванадцятій.

— А… до пів на третю ти звільнишся?

— Не знаю… мамо, що з тобою?

— Андрійку, — сказала Лідка якомога безтурботніше. — У п’ятницю, о чотирнадцятій тридцять, нам разом треба підійти в штаб ЦО.