РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Вона облизнула терпкі від вина губи:

— А що, вже час?

— Не знаю, — відгукнувся Великов після нової паузи.

— Я зрадила науку, — сказала Лідка тихо.

— Знаю… Неодноразово.

— Я зрадила… Костю Воронова.

— Можливо.

— Я зрадила себе… науковця в собі.

— Ти ніколи й не була науковцем.

Лідка образилась:

— Але ж ідея… про відбір… вона ж моя?

Великов сумно усміхнувся:

— Ох, Лідо… Знаєш, скільки в мене було подібних ідей? Розмови з дальфінами, космічна зйомка океанів, та мало що… Але я мрійник, а не науковець. І ще талановитий брехун.

Музиканти з «Лідії» наїлись і напились. Вилізли на естраду, ліниво взялись за інструменти; у залі виникло веселе пожвавлення.

— Я тюбик, — сказала Лідка. — Тюбик із пастою. Я сама себе вичавила. Тепер я просто бляшана оболонка. Із красивою кришечкою.

Великов обійняв її за плечі:

— Але ж ти не шкодуєш? Ти себе розтратила заради Андрійка, хіба він цього не вартий?

«Лідія» вдарила по струнах. У протилежному кутку спортзалу, під неприбраним баскетбольним кільцем, відразу ж утворився стихійний танцмайданчик.

— Потанцюємо? — спитав Великов.

Лідка похитала важкою головою.