РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Але тепер серце його не зм’якшиться.

Відступив від нього світлий радник, зневірився й занепав духом, тисячу років дивлячись у порожні й потворні душі. Та хіба ви люди, сказав Світлий, сотні разів я благав за вас Господа… а тепер не благатиму, бо ніщо не йде вам на пожиток. То гиньте ж у сірчаних казанах, у вогняних проваллях, у морі й у полум’ї!

І сидить Господь на горі, і біля лівого Його вуха примостився темний радник, а біля правого нема нікого. Нема кому заступитись. Кажу вам, браття, готуйтеся до смерті, не буде вам Воріт!»

(Журнал «Екстрасенс», рубрика «Слово контактера». 4 червня 21-го року)

Настання нового, двадцять першого, року відзначили бурхливо й нервово. Ніби перейдено було незриму межу — знову, як у позаминулому циклі, з’явилися нізвідки юрми похмурих пророків. Пророкували страшний, останній на землі апокаліпсис, пророкували кінець світу й загибель цивілізації. Церкви, звичайно, напівпорожні в цю пору року, тепер ломились від парафіян. Щодня виникали нові забобони, нікого на вулиці вже не дивували натовпи молодих людей у нечистих білих хламидах, що недавно були лляними простирадлами. Самозвані босі проповідники радили турбуватися не про страховий поліс, а про душу; таку турботу всі розуміли по-своєму.

Одна Лідчина працівниця звільнилась із роботи й пішла жити «на скит». Який він — «скит» — і де він знаходиться, Лідка не знала і не вмирала від бажання дізнатись. Сусідка по сходовій клітці вступила до чергової секти Любові, скоро одяг повис на ній, як на вішалці, а очі набули скляно-відчуженого виразу.

Особливо бурхливо психоз розгулявся серед молоді — як завжди. Ніхто не хотів ні навчатись, ні працювати; наркокур’єрів виловлювали десятками, але вони відроджувались сотнями, тим паче що попит на наркотики підскочив, як на пружині. Зробилося модним самогубство; якось троє хлопців, лишивши прощальну записку, вийшли в море на яхті й за сотню кілометрів від берега пробили човну дно. Випадок набув розголосу: за прикладом відчайдушної трійці цілі флотилії вирушали далеко в штормове море, і там юних смертників виловлювали патрульні катери. Когось виловлювали, а когось не встигали виловити, і за якийсь час хвилі прибивали до берега човни з охайно продірявленим днищем.

Дальфіни не підходили близько до берега, але й не відходили далеко. У гарний бінокль можна було роздивитися спини, що мерехтіли над водою — майже щодня, майже за будь-якої погоди.

— Уже, либонь, відклали свої «міни», — бурмотів наглядач пірса, що на хвилинку позичив Лідці бінокль. — У-у-у, тварюки, так би й постріляв усіх… Яйця їхні кляті — глибинними бомбами…

І наглядач, і Лідка розуміли, що розмови про глибинні бомби — не більше ніж базікання. Дальфінячі яйця лежать на глибині, не доступній для їхньої зброї.

У звичайних школах іспити перетворилися на порожню формальність; один лиш ліцей усе ще примудрявся тримати марку. Директор і педагоги вдавали, ніби нічого не відбувається. Іспити йшли своєю чергою.

Андрій склав на всі п’ятірки — якщо не брати до уваги математики, яку ледве вдалося витягти на чотири, але не Андрій був у цьому винен. Лідка чудово знала, що математичка вважає вискочкою професора Сотову і терпіти не може її сина.

— Не звертай уваги, — сказала Лідка Андрієві. — До медичного інституту математика — не профільний.

Син мовчки погодився.

Випускний вечір обставили з усією можливою пишнотою. При вході до школи — і біля воріт, і на ґанку — чергувала навмисно найнята на цей вечір охорона. Присутність озброєних людей була дуже доречною, випускний вечір одночасно в усіх школах міста, одночасно для всієї молодшої групи — завжди маленький апокаліпсис. Репетиція кінця світу.

Напередодні всіх громадян, що не мали дітей у молодшій групі, закликали провести вечір у чотирьох стінах. І в жодному разі не виходити на вулицю вночі. Недарма кажуть: «Випуск старшої групи — щастя, середньої групи — радість, молодшої групи — безумство».

У всіх школах пройшли загальні збори; батьків закликали до ранку не залишати територію школи, не випускати з поля зору своїх дітей і не допускати нічних прогулянок будь-куди. І все одно неминучими були чумний карнавал, насильство і самогубство, свято напередодні кінця світу; ось чому ліцей, що небезпідставно вважав себе острівцем тверезості та здорового глузду, відгородився від божевільної ночі спинами охоронців.

Захід почався рівно о дев’ятій; цього разу Лідка сиділа на почесному місці, в президіумі, поруч із директором. Дивилась у залу — і ловила на собі зацікавлені, зневажливі, а то й ненависливі погляди. Увесь її шлях, уся бурхлива діяльність останніх кількох років, подорож чиновницькими кабінетами та співпраця з Маленьким Сіреньким Чоловічком — усе це не могло минути непоміченим, усе це обросло чутками та плітками і створило професору Сотовій славу запеклого стерва, пристосуванки, що зрадила науку заради теплого місця в «домовленому списку».

Лідка щиро сподівалась, що хоч Андрія ці погляди не зачеплять. Вона взяла з сина страшну клятву, що НІХТО не дізнається про його бирку, про те, що його теж залучено до списку. Ніхто, навіть Саша. Син урешті поклявся — і Лідка трохи заспокоїлась, бо слова свого Андрій ніколи ще не порушував.

…Урочиста частина завершилась, і з естради гримнув інструментальний ансамбль, гордість школи. Ще в ті часи, коли з Лідчиної ласки кожну дитину тягли до музичної школи, щоб визначити її здібності, а за необхідності й розвинути їх, — іще в той час було створено цей ансамбль, і навіть тепер, коли «мода на музику» притихла і забулась, він і далі існував і називався — Лідка щоразу червоніла — називався «Лідія»…