РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Лідка зітхнула. Присіла на край столу:

— Розумієш…

— Мамо, — сказав він швидко. — Я не пробував ніяких наркотиків. Я навіть не курю, ти знаєш.

Лідка злізла зі столу, підсунула стілець, сіла, закинувши ногу на ногу:

— Коли мені було п’ятнадцять років, в одній передачі по телевізору, в прямому ефірі, якийсь хлопець облився бензином і підпалив себе.

Андрій повагався. Відсунув підручник із фізики:

— І всі на це дивились? Як він обливався бензином?

— Він дуже швидко все зробив, — терпляче пояснила Лідка. — Ніхто не чекав. А потім, коли він загорівся, у студії сталася паніка…

— Він загинув?

— Так.

— Навіщо ти мені це розповідаєш?

Лідка глибоко зітхнула:

— Тоді, в кінці позаминулого циклу, дуже відомою була одна секта. Вони запевняли, що Ворота цього разу не відчиняться. Цитували стародавні пророцтва. Обклеїли листівками все місто… Нам тоді здавалося, що справді настав кінець світу. Що світ летить під три чорти. Було дуже страшно, доки Зарудний…

Лідка на секунду затнулась. Здається, вона вже розповідала про це синові. Не так докладно, але розповідала, і, що найприкріше, вона вже не пам’ятає, про що казала Андрієві, про що — ні.

Андрій мовчки чекав, поки вона збереться з думками, але Лідка, замість того щоб продовжувати, поклала на стіл «Останню жертву» Великова, колись лискучу, а тепер добряче пошарпану книжку.

Андрій перевів погляд з Лідчиного обличчя на книжку й назад. Насупився.

— Андрієчку, — сказала Лідка якомога безтурботніше. — Віталик НЕ ПИСАВ того, що прочитали потім ці… хлоп’ята. Це всього лише фантастика, вигадка, Віталик був упевнений, що до неї й поставляться, як до художньої вигадки… Як до метафори. Ну не можна ж на повному серйозі…

Вона затнулась. Андрій дивився вбік.

— Розкажи, — попросила вона тихо.

Тривалу паузу заповнили муха, що дзижчала у вікні, і шум машин на далекому проспекті.