РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

— У тебе все гаразд? — спитала вона, стежачи за голосом.

— Так, — здається, він здивувався. Лідка не так часто дозволяла курці, метушливій гладкій курці вирватися назовні в зайвому дзвінку, в зайвому питанні, в зайвій часточці піклування.

— Я скоро прийду, — сказала Лідка й поклала слухавку.

Інспектор дивився на неї. Вивчаючи. Пильно.

— Що… Їм інкримінується? — спитала Лідка, і голос вийшов з-під її контролю. Голос був жалюгідний, уривчастий, повитий близькими сльозами..

— Ще валідолу? — співчутливо спитав інспектор.

— Ні, — Лідка хитнула головою, через що сирітська кімнатка з ґратами на вікнах попливла перед очима.

— Бачте, Лідіє Анатолівно… Поки що вони нікого не вбили й не покалічили. Це більше театр… Гра. Вони по черзі репетирують роль жертви. Ваш син уже був «жертвою», але, як бачите, прийшов додому цілий і неушкоджений…

Лідка з ненавистю дивилася в його сірі, відверто глузливі очі.

— …Поки що вони не вчинили нічого протизаконного. Вони миролюбні, особливо на тлі інших молодіжних забав. До їхньої групи входять в основному благополучні діти високопоставлених батьків, ліцеїсти та випускники ліцею. Ідейним натхненником вважають письменника Великова, хоч сам Великов усіляко заперечує свою причетність… Я хочу попередити вас, Лідіє Анатолівно. Просто попередити. Бо з тими, хто виходить стінка на стінку, навіть з тими, хто ґвалтує в під’їздах неуважних дівчат, — з ними все зрозуміло, а ось із цими… Сектанти, фанатики. Я не здивуюсь, якщо вони вчинять групове самогубство чи щось на зразок того…

Лідка глибоко, до самих п’ят, втягла задушливе повітря кабінету.

— Лідіє Анатолівно… може, все-таки візьмете ще таблетку?

— Ні, — сказала вона крізь зуби. — Дякую. Переб’юсь.

Великов писав захопливо; узявшись за книжку, Лідка, як правило, спершу дочитувала її до кінця й лише потім отямлювалась, згадуючи чомусь колоритний плюскіт у череві великівського молоковоза. Гарно, яскраво, талановито, але ж маячня, несосвітенна маячня…

Хлопчаки, що колись обступали відомого письменника, стали тепер юнаками; їхнє обожнення від цього не зменшилось. Глибоко заховане великівське марнославство отримувало регулярну солодку поживу; тим дивніше було, що Лідка виявляла до відомого письменника певну поблажливість. Не відверту, звісно, але й не надто замасковану. Лідка не сприймала великівські писання всерйоз, і він пробачав їй — за мовчазною згодою.

«Останню жертву» Лідка прочитала разів п’ять. Але зовсім не тому, що їй дуже сподобалася ця книга.

— Андрійку… Може, сходимо сьогодні в парк?

Син відразу запідозрив, що щось негаразд. У його планах на сьогодні були завдання з алгебри й білети з фізики, і Лідка це чудово знала.

— А… вдома ми поговорити не можемо?

У нього були винуваті, як у песика, очі.