РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Він дивився на неї, ніби чекаючи відповіді, а вона не відповідала. Не зводила допитливого погляду.

— Розумієш… ми якийсь час так уперлись у цю містику… ніби ніколи не вчились у школі. Містична природа Воріт — це просто, не треба сушити голову, звідки вони взялися насправді…

Він замовк. Лідка дивилась.

— …А якщо Ворота підкоряються якимось законам природи… то їм начхати на людські ритуали. Тоді ми нічим не відрізняємося від дикунів, які моляться вогню чи грому…

Лідка дивилась не кліпаючи.

— Ну, мамо… А якщо Ворота поставив Бог… тоді всі ці розмови тим паче смішні. Бог же не вимагатиме людської жертви? Гріх навіть думати так…

— Залежно від того, який Бог, — сказала Лідка, ледь розводячи губи.

Андрій насупився:

— Ні… Справжній Бог — не вимагатиме. Ми з Вітьком… не дійшли згоди, коротше. Погризлись… не можемо переконати. Один одного. Вітько влади хоче. Трьох нових хлопців привів, чужих. Хоче групу створити, зі своїми правилами, ритуалом посвячення… Та інші забави.

— Забави?!

— Забави, мамо, по серйозу нікого не вб’ють і не покалічать, — Андрій завагався, видно, цілковитої впевненості він усе-таки не мав. — Якщо їм подобається — хай собі… А я туди більше не піду. І Сашку відмовлю, вона тепер мене слухається.

Він знов усміхнувся; Лідці здалося, що слово «тепер» має в устах Андрія якесь додаткове значення.

— ТЕПЕР?

Якийсь час вони уважно дивились одне на одного. Саша. Дівчинка Саша. Що сталося між ними, якщо ця агресивна Саша його слухається, ТЕПЕР слухається?

— Андрію… Ви з Сашею… Які у вас стосунки?

Його очі спершу зробилися здивованими, потім докірливими.

— Я не те хотіла сказати, — швидко виправилась Лідка.

І ще кілька хвилин минуло в мовчанці, перш ніж вона зрозуміла, що означає це «тепер».

— Покажи руки.

Андрій повагався.