РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Обличчя людей на фото вийшли нечітко, однак вона відразу впізнала дівчинку Сашу. Саша навприсядки сиділа біля багаття — таких фотографій повно в альбомі кожного туриста, хіба що руки до вогню Саша простягала надто вже красивим, мальовничим жестом.

Лідка облизала вкриті помадою губи. Почала дивитися далі.

Незнайомі Лідці хлопці сиділи біля того самого багаття. Точка знімання змістилася трохи назад, і на тьмяному фото можна було розгледіти, що багаття горить у камінні біля моря, що хлопчики (а на загальному плані Саша теж здавалася хлопчиком) розташувалися навколо вогню правильним колом. І що стоячий камінь пласкою своєю гранню звернений до моря, і підвішена на ньому людина вигинається дугою, намагаючись обпертись об камінь босими п’ятами.

У Лідки затерпли щоки.

На наступній фотографії скелю було вихоплено крупним планом. Повішений уже зм’якнув; навколо його зап’ясть змикались чи то ремені, чи то залізні браслети, до браслетів кріпилися ланцюги, що жваво нагадали Лідці ланцюгову карусель у парку розваг. Голова звішувалась на груди, обличчя було не розгледіти, але плавки здалися Лідці знайомими.

Оголена жертва — у плавках з якорями?

Уже майже нічого не бачачи, Лідка механічно перебирала фотографії. Хлопців знімали, схоже, з човна. Довгофокусним об’єктивом. Ось іще кілька знімків; витриманість ритуалу було порушено, хлопчаки обурено махали руками, жбурляли каміння, проганяючи непроханого свідка. А хлопець на скелі ледь підвів голову, забираючи в Лідки можливість вірити, що це інший хлопчик поцупив Андрійкові плавки, збираючись трохи повисіти в них на скелі…

У вухах дзвеніло. Яка ганьба — професору Сотовій гепнутись непритомною просто з цього принизливого клейончастого стільця…

— Лідіє Анатолівно, — пробився крізь дзвін голос інспектора, — вам валідолу?

— Спасибі, — сказала вона крізь зуби. — Буду вдячна.

Він що, навмисне тримає тут аптечку для нервових відвідувачів? Для матусь малолітніх злочинців, неповнолітніх жерців і жертв?

Таблетка мала гидотний смак. Інспектор знову скривився — ніби це йому під язика тицьнули валідол:

— Ви впізнали когось на фотографіях?

Лідка мовчала.

— Бачте, Лідіє Анатолівно…

— Звідси можна зателефонувати? — спитала вона, ледь ворушачи язиком.

— Так, — інспектор підсунув до неї розбитий телефонний апарат кольору весняної травички. — Телефонуйте…

Лідка, помиляючись і не влучаючи пальцем в отвори на диску, набрала знайомий номер.

— Алло… Мамо? Ти де?

Лідка поволі, щоб не бачив інспектор, видихнула. Голос Андрія був зовсім безтурботним.