РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Нарешті Андрій підвів очі:

— Мамо… Я ж тебе не розпитую… про твої академічні справи. Що ти там робиш, та з ким, та навіщо…

Лідка перечекала, поки стихне нечутний дзвін замашного ляпаса. Повідомила, потираючи слід уявного удару:

— В академії я не роблю нічого такого, про що не могла б розказати тобі.

— Справді? — здивувався Андрій.

Лідка спалахнула. Найбільше в світі їй хотілося взяти його за барки і тицьнути носом у стіл, у кляту книжку клятого Великова, і ще, і ще…

Здається, він злякався. Мабуть, було від чого.

— Мамо…

— Мовчи.

— Мамо… людина повинна мати право… це не трагічно, навпаки…

Лідка повернулась і пішла геть.

— Отже так, — сказав Великов. — Ні про які твої справи він не знає і ніяких натяків у його словах не було. Він просто вимагає права на власне життя — я, мовляв, у твої справи не лізу, але й ти теж… Зрозуміла?

За вікном періщив дощ. Лідка стояла під відчиненою кватиркою, і рідкі холодні бризки клювали її, наче дзьобами.

— Лідо… Лишилося зовсім трохи. Візьми себе в руки.

— Я в руках, — Лідка повернулась. — Ти розмовляв із ним… про цю мерзоту, на березі?

Великов кивнув:

— Нічого особливого. Це свого роду випробування, всі хлопчаки проходять через… ну, перевірити, на що ти здатний, довести всім, що здатний багато на що…

Лідка мовчала. За останні дні смак валідолу зробився для неї буденним, звичним.

— Вони присягаються, що здатні принести себе в жертву людству, якщо знадобиться. І тренуються; добровольця підвішують на скелі. У самих плавках. Тобто по серйозу треба бути голяка, але вони соромляться…

Великов усміхнувся, і Лідка раптом відчула, як її заповнює роздратування. Ненависть до цього… до цього кривляки, що кілька років тому написав ідіотську книжку.