РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

— Так, можливо… А більше нічого?

— Ні, — здивовано відповіла біологічка. І подивилася на Лідку з підозрою: — А що ще?

Лідка усміхнулась:

— Бачте… перед апокаліпсисом можливі… різні нервові зриви в дітей. Мені здалося, що Андрій надто захопився релігійною літературою, містикою, іншими дурницями…

Біологічка зробила круглі очі.

За три хвилини Лідка перепросила за турботу й попрощалась.

Інспектор мав сіре від утоми лице й пухкі розтріскані губи. А тому розмовляв він ніби неохоче, ледь розкриваючи рота:

— Ви не помічали за сином чогось дивного останнім часом?

Лідка усміхнулася стомлено і поблажливо.

Вона цілком могла б не приходити в цю сирітську кімнату з ґратами на вікнах. Її син ніколи не мав жодного стосунку до інспекції у справах неповнолітніх. І сам факт того, що її сюди запросили, є безумовною помилкою — ось що було написано на її обличчі; а якщо інспектор захоче роздивитися її глибоко приховану тривогу, то без бінокля йому не обійтись.

Стілець для відвідувачів був хиткий, жалібний, оббитий клейонкою; Лідка відвикла від таких стільців.

— Що ви маєте на увазі? — поцікавилась вона холодно й відчужено.

Інспектор сіпнув куточком рота; це ж треба, казали його примружені злі очі. З’явилась на виклик — і поводиться, як із підлеглим у власному кабінеті; інспектор знав, звісно, хто така професор Сотова, і тому її холодність і відчуженість особливо зачіпали його.

— Як часто ваш син не ночує вдома?

Так, подумала Лідка. І велично підняла підборіддя:

— Йому ж сімнадцять. Іноді він засиджується допізна у друзів і лишається на ніч.

— Іноді — як часто? Раз на тиждень? Двічі? Через день?

Лідка звела брови, ніби дивуючись наполегливості інспектора:

— Раз на тиждень. Іноді рідше.

Куточки інспекторського рота опустились іще нижче, через що губи зробилися схожими на перевернуту круглу дужку.