РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

— Ви ніколи не чули, Лідіє Анатолівно, про так зване «Коло Останньої Жертви»?

Лідка уважно прослідкувала, щоб на обличчі її нічого не відбилось. «Остання жертва» — Великов — плюскотіння молока в цистерні… Ні, молоко тут ні до чого.

— «Коло»?.. Ні, а що я мусила чути?

— Це молодіжна організація, що будує свою «ідеологію», — інспектор пожував тонкими губами, — на ідеї про необхідність жертвоприношень. Людських жертвоприношень. Аби відчинити Ворота.

Лідка мовчала.

Якби інспектор накрив її запиленим мішком з-за рогу — навряд чи ефект був би більшим.

— Людські… жертвоприношення?

Інспектор зітхнув. Подивився на Лідку похмуро, з підкресленим співчуттям, поліз у шухляду столу й довго порпався в паперах — здавалось, він навмисне тягне час; Лідка безтямно дивилась у його лисувату маківку.

Нарешті інспектор випростався:

— Ось…

На стіл ліг стосик чорно-білих фотографій поганої якості.

— Подивіться уважно, Лідіє Анатолівно…

Лідка потамувала в собі бажання негайно піднести фотографії до очей.

— Що тут? Як це стосується мого сина?

— Подивіться, — сказав інспектор, і щось у його голосі змусило Лідку вийняти окуляри, вдягти на ніс, узяти зі столу стосик лискучих карток.

Уже на першій фотографії Лідка побачила нічне багаття, яке мало би безневинний і буденний вигляд, якби за ним, на другому плані, не було вертикальної скелі і з цієї скелі не звисали б безпорадно чиїсь босі ноги.

Лідка дивилася на фото, відчуваючи, як поволі піднімається на маківці вкрите лаком, укладене в зачіску волосся.

— І що ж…

— Ні, ви дивіться далі.

Лідка зняла окуляри. Ретельно протерла хусточкою. Вдягла знову.