РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

— Чого в тебе не досить? — вкрадливо спитала Лідка. — Фанатизму?

— Віри, — тихо сказав Великов. — Якщо щиро вірити, що твої страждання можуть комусь допомогти, когось урятувати…

Злива за вікном потроху вщухала. Лідка причинила кватирку; дуже гучно стукотів настінний годинник у вигляді червоного блискучого чайника. Приголомшливо гучно.

— Днями я отримаю місце у списку для Андрія, — сказала Лідка крізь зуби. — І тоді… хай швидше приходить мрига. Хай швидше все це кінчиться.

— Не кінчиться, — ледь чутно відгукнувся Великов.

Лідка звела брови:

— Ти щось сказав?

— Ні-ні, — Великов похитав головою. — Ні.

На шафі тулились одна до одної вкриті пилом іграшки. Пам’ятка. Ностальгійний спомин. Якщо пощастить і Лідка доживе до онуків — на всіх цих зайців і мишей чекає нове життя…

На Андрійковому письмовому столі купкою лежали книжки. В основному підручники, з хімії, біології, анатомії — і чомусь брошура з надання першої допомоги.

— Ви складаєте медпідготовку? — спитала Лідка, гортаючи жовті сторінки зі страхітливими малюнками.

— Ні… Це я в бібліотеці взяв. Вадько з каменя гепнувся, руку роздер, так я навіть перев’язати не міг як слід…

— Вадько? — механічно перепитала Лідка. — 3 якого такого каменя?

Андрій мовчав.

— Я знаю, — сказала Лідка глухо. — Твої плавки з якорями… Вони ще цілі? Чи на літо треба нові купувати?

Андрій відсунув товстий зошит, де в червоних рамках, як у домовинах, спочивали хімічні формули.

— Мамо… Ти пробач.

Лідка мовчала.

— Ти пробач, ми думали… хотіли. Ми хотіли щось придумати. Ми повірили… Але це виявилися просто дитячі вигадки.

Андрій усміхнувся, і Лідка з подивом побачила, що він схожий на Великова, принаймні усмішка в нього така сама.