РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

— Добре, тільки… не стомлюйся так!

Усміхнувся. Кивнув.

І повернувся цього разу дуже рано, на початку сьомої, на світанку. Лідка почула шарудіння ключа в замковій щілині — і відразу випірнула з неспокійного, неглибокого сну.

Зняв у вітальні черевики. У шкарпетках пройшов на кухню; так, хлопчик здоровий. Якщо перш за все лізе в холодильник — отже, все гаразд…

Лідка накинула халат. Нечутно вийшла слідом.

Андрійко стояв перед розкритим холодильником, в одній руці в нього був шматок ковбаси, в іншій — пляшка кефіру. Він був блідий, аж синій, губи потріскались і запеклись, а на зап’ястках біліли смужки бинта; побачивши Лідку, сильно здригнувся, ніби перед ним з’явилась не мама в халаті, а щонайменше змія кобра з розчепіреним каптуром.

— Я зголоднів, — сказав, ніби виправдуючись.

Лідка дивилася на нього, її занепокоєння зростало, перетворювалось на густу впевнену тугу.

Ні про що не питаючи, вона пішла до себе в кімнату.

— Я не маю претензій до Андрійка, — сказала класний керівник, пані Лідчиних років, учителька біології.

Лідка кивнула.

Це був її ліцей, хоч він і змінився до невпізнанності, хоч і спорожнів, бо старша та середня групи вже склали випускні іспити й вирушили в доросле життя. Разом із тим атмосфера школи жваво нагадала Лідці події двадцятирічної давнини; вона навіть здригнулась, коли перед стендом із правилами внутрішнього розкладу побачила темноволосого хлопчика, що читав ці правила.

Щоправда, вже за секунду з’ясувалось, що хлопець усього-на-всього прикрашає вусами обличчя намальованої на стенді дівчинки, плакатної тихоні та відмінниці. Лідка зітхнула з полегшенням.

Біологічка сиділа в порожньому класі; професора Сотову вона зустріла тепло, але не улесливо.

— Андрійко більш-менш готовий до іспитів… Хоч, ви знаєте, молодша група завжди завершує важко. Ця розпущеність, безладність напередодні апокаліпсису… Усі ці настрої, особливо серед дівчат. Ви знаєте, у нас у ліцеї ще нічого, а в звичайних школах майже ніхто не навчається. Танці-обніманці, спиртне, наркотики… Ні, в нас із цим суворо. У нас спеціально лікар інструктований, щодня охоронець стоїть при вході. У десятому «є» двох хлопчиків зняли буквально з голки, в десятому «г» і «ж» дівчата потрапили в недобру компанію… Двох навіть виключити довелось. Та це дуже мало, як порівняти з середніми показниками по місту. Андрійко, мені здається, не схильний, він дуже серйозний хлопчик, дуже…

— Ви не помічали в ньому змін в останні кілька місяців? — якомога байдужніше спитала Лідка.

Біологічка замислилась.

Вона мала багато справ. У неї було четверо онуків, які теж закінчували школу. У неї лежав у столі наполовину готовий звіт, а під склом — не затверджені екзаменаційні білети, а вдома терпляче чекав порожній холодильник…

— Н-ну… Ви от сказали, і я подумала… Може, в останні кілька місяців він… ніби думає про щось… ніби занурений у себе… я пов’язувала це з першим коханням, юнацьким почуттям…

Лідка знову терпляче кивнула: