РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Ма, ну я сам упораюсь… Нічого страшного. Ніхто мене не бив, не погрожував, не виганяв…

Вона заплющила очі.

Курка. Сполохана курка всередині в Лідки вимагала зараз схопити цього хлопчиська й будь-якими силами випитати в нього, що відбувається. І тільки що не так — забрати з ліцею. Покинути все й поїхати з міста. Забитися кудись у глухе село, пити зранку козяче молоко й жити так, аби ні на мить не спускати його з ока.

Дурна курка. Але на боротьбу з нею йде чортзна-скільки душевних сил.

Лідка глибоко вдихнула. Підняла повіки:

— Гаразд… Очі злипаються. Завтра в ліцей, на роботу…

Повернулась у ліжко, яке встигло вихолонути.

Накрила голову подушкою.

Вона однаково дізнається. Не прямо, окружними шляхами. Нічого. Вона не заздрить тому, хто заважає жити її синові. Якщо це дівчисько — горе йому. Якщо це вчитель чи якийсь хуліган… Ой-йой-йой. Їй зарані шкода їх. Бідолашні.

Усе це дурниці. Усе, крім апокаліпсису; час іще є. Андрій житиме за будь-яку ціну. Андрій опиниться в «домовлених списках», навіть якщо немолодій матері доведеться заради цього відрізати собі руку. Чи, скажімо, піти на панель…

Вона криво посміхнулась.

У жовтні світає пізно.

У письменника Великова ось уже чотири роки був власний фан-клуб. Виник він зовсім без його участі. Захоплені шанувальники, хлопчаки чотирнадцяти-п’ятнадцяти років, часом чергували біля великівського під’їзду — чекаючи автографа, чи просто привітання, чи, коли пощастить, розмови; найвідчайдушніших Великов іноді запрошував до себе на чай. Лідка жартувала, що після потиску руки метра хлоп’ятка тижнями не миють рук.

Андрій був у фан-клубі чимось середнім між талісманом і почесним головою. Він ділився з шанувальниками інформацією — коли Великов думає бути вдома, куди і для чого він пішов, коли він поїхав у відрядження й коли думає повернутись, що пише і скільки сторінок уже написав, і які нові ідеї виношує… Звичайно, все це за згодою самого «дяді Віталика» — Великов давно і всерйоз призначив Андрія «відповідальним за зв’язки з громадськістю».

— …Коротше кажучи, Лідонько, в дитинстві цей хлопець чув казку про те, як маленька дівчинка приваблювала дальфінів, граючи на губній гармошці… І як потім, під час мриги, вона тією самою гармошкою загіпнотизувала здоровецьку глефу. Життя, звісно, не казка… Та от наш герой займається дослідженнями музичних схильностей дальфінів. Він іде на берег, але не з губною гармошкою, ні… він придумав такий пристрій, «підводний оркестр». Тобто у воду опускається така здоровенна металева мембрана і починає передавати звуки музики через коливання води. І от… Андрійку, налий мені ще кави… і от у нього починаються взаємини з дальфінами, дивні такі, неоднозначні… А тим часом наближається мрига, а він дальфінам передає весь час одну й ту саму мелодію, він помітив, що вона їм сподобалась… Чого ти смієшся, Лідо? І от із моря вилазять, самі розумієте, глефи…

— А він грає на губній гармошці, і вони вервечкою йдуть за ним, — давлячись сміхом, припустила Лідка. — Дуже видовищно… Кінематографічно… Як, до речі, твоє кіно?

Великов скривився:

— Малобюджетка, Лідонько, вона і є малобюджетка. Ти сміятимешся, але хроніки апокаліпсису — справжні хронікальні стрічки! — виглядають злиденно й бліденько і ніяк не можуть змагатися з постановними трюками… Але за півроку вийдемо на екрани… Тьху-тьху. Андрію, це ти цукор заховав?

— Ти й так гладкий, дядьку Віталику.

— Я? Я гладкий?!