РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Телепатія, — сказав він задоволено.

— Усе гаразд?

— Ага, — відповів він не зовсім упевнено.

— Що таке?!

— Ма, ти не сварись. Я тут допомагав нашому географу флюгер встановлювати… трохи коліно розбив.

— Який флюгер?!

— На даху. Дослід такий. Спостереження за розою вітрів… Потрібен флюгер. На даху. Він сам так злякався, пообіцяв мені на все життя одну велику п’ятірку…

— Однієї п’ятірки тобі на все життя не вистачить, — сказала Лідка крізь зуби. — 3 якої висоти ти впав?

— Та нічого, — Андрій завагався. — Там пожежна драбина… Ну, десь метри… три.

— Отже, всі п’ять… На асфальт?

— Ма, ну нічого не сталось! Коліно тільки розбив, мені вже забинтували… Ма, телефонував дядько Великов. У нього нова книжка вийшла.

— Вітаю, — сказала Лідка скептично.

— …І ще бабуся телефонувала. У них усе гаразд, вона просила, щоб ти…

— Зрозуміло. Я йду додому. Уже йду, чуєш?

— Ага… Чекаю.

— Ну, привіт…

Вона смикнула за важіль, кинула нову монету й набрала номер старої батьківської квартири.

— Лідо? Ні, все гаразд… Тобі лист прийшов. З-за кордону. Товстий такий… від Артема Максимова. Твого учня. Пам’ятаєш?

Фотографія була кольорова, добротна, стандартна. Здоровенний чоловік, у якому Лідка насилу впізнала Артемчика. Поруч, обійнявшись, двоє хлопчиків, старший віддалено нагадує того школяра, якому Лідка колись ставила трійки. Молодший — кучерявий блондин із великими, безвиразними світлими очима.

Лист був також стандартний, у міру сердечний, у міру обережний. Максимов висловлював, по-перше, жаль, що так давно не бачив «свою улюблену вчительку», а по-друге — впевненість, що в неї все гаразд, життя склалося «на краще», бо «навіть тут» у газетах коли-не-коли з’являються дописи про науковий прогрес, про сміливі гіпотези, і Лідчине прізвище виринає чи не частіше за всі інші…