РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Тепер те саме повторюється з Андрієм. Фізичне, майже відчутне на дотик передчуття близької втрати. Апокаліпсис зжере його, все, що вона може, — бути поруч…

— Андрію!!

Прискакав із кухні. Очі ледь не на лобі:

— Що?!

Лідка довго дивилась у його бліде, змарніле, зовсім дитяче обличчя.

— Знаєш що… Лягай-но спати.

Надання інституту імені Зарудного пройшло з найменшим розголосом. Тобто, звісно, належні гості зібрались, і засідання академії пройшло радше в урочистій, ніж у робочій атмосфері, і неформальний «вечірній чай» перетворився насправді на ситний і п’яний бенкет, але відзначали у вузькому колі. Із кореспондентів — лише свої ж люди з «Академічного вісника». Ніякого телебачення. Скромна меморіальна дошка, що чимось нагадувала ту, яка висіла колись на фасаді заруднівського будинку. А через те що скульптор користувався не офіційною фотографією, а тими матеріалами, які надала Лідка, — бронзовий Андрій Ігорович виявився дуже схожим на живого.

Якщо Лідка правильно пам’ятає, яким він був.

Молодий, зовсім хлопчисько. Йому й сорока не було, коли його вбили. Майже тридцять вісім років тому…

Тридцять вісім років?!

На Лідку поглядали, хто з повагою, хто з відвертим подивом. Аж до засідання не стихали вмовляння: «Ну нащо вам це треба?! Основоположник напрямку — ви, а ніяк не Зарудний, ви добровільно ділитесь із ним частиною слави, це зовсім не його заслуги, а ваші…» — «Лідіє Анатолівно, а ім’я ж одіозне! Чи піде воно на користь інституту…» — «Лідіє Анатолівно, вас можуть неправильно зрозуміти…» — «Не довелося б потім шкодувати…»

Остаточне рішення забрало багато безсонних ночей. Та от — таки здійснилось.

У розпалі бенкету Лідка спустилась у недавно відремонтований туалет. Довго дивилась у велике дзеркало; їй п’ятдесят чотири роки, і вигляд у неї на п’ятдесят чотири. Звісно, тонкий шерстяний костюм пошитий непогано, косметика приховує зморшки й кола під очима, та Боже мій, яким юнаком здавався б поруч із нею Андрій Ігорович! Вона називала б його, як сина — Андрійком…

Піднімаючись сходами в залу, вона ледве не наштовхнулась на старого чоловіка, що спускався назустріч. Старий тримався за поруччя, як трамвай за єдиний дріт, — видно, спускатися без опори було для нього надто великим випробуванням. Лідка відступила, звільняючи дорогу й місце біля поруччя; старий був Славком Зарудним.

Обов’язкове запрошення Славка було ложкою дьогтю в радісному для Лідки заході. Обійтися без Зарудного-сина ніяк не вдавалось; у глибині душі Лідка сподівалась, що виснажений артритом Славко подякує за запрошення й відмовиться.

Та де там. Зажадав для себе спеціальної машини. Прибув. Вигляд має кепський. І вони з Лідкою вдають, що не помічають одне одного — збоку це дуже видно, тим більше що сиділи вони в президіумі поруч, пліч-о-пліч…

Він пройшов за півметра від неї. Від нього пахло міцним дешевим одеколоном; стовбурчилась рідка сивувата борідка, що робила його старішим іще на десять років.

І очі. Уперше за весь вечір Зарудний-молодший подивився на колишню дружину, і від цього Лідку пробрало внутрішнім дрожем.

Він не був схожий на батька — жодною рисочкою. Злостива Лідчина свекруха жила в цьому погляді, але не вона займала його вщерть; Лідці згадався похмурий хлопець, якому вона колись сказала, що хоче вийти за нього заміж. Через прізвище.

Славко, Славко, що вони з тобою зробили…