РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Хто «вони»?

Відчуття провини було маленьке, нестерпне і, на щастя, короткочасне.

Важкі Славкові кроки віддалились уздовж коридору. Увійшовши до їдальні, перетвореної на бенкетну залу, Лідка відразу знайшла поглядом сина.

Андрій їв. Зосереджено, наче тільки-но повернувся з голодного краю. На його тарілці чорною жалобною купкою лежали обсмоктані кісточки маслин.

— Ти погано почуваєшся?

— Ні, мамо, все гаразд.

— Тоді чому ти такий невеселий?

— Я невеселий? Я?!

Метаморфоза сталася за кілька днів після бенкету. Ніколи досі Андрій не мав від Лідки жодних таємниць — тим більше таких. Що отруюють хлопцеві і дні, і ночі.

Якось вона до четвертої ранку слухала, як він вовтузиться на своєму дивані та стишено зітхає. Потім не витримала, встала, підійшла:

— У тебе зуб болить?

— Ні…

— Ти закохався?

Осміх:

— Ото ще…

— Тебе хтось скривдив? У ліцеї? Погрожували? Вимагали грошей? Обіцяли вигнати?

— Ні.

— Андрійку, хоч би що сталось, я тобі допоможу.

— Ти не зможеш.

Їй відібрало мову.