РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— У тебе ще багато уроків?

Ні, в нього не багато уроків, він просто зараз може кинути, бо фізика в нього післязавтра…

— Андрійку, ходімо на кухню, я питиму чай…

Їй справді хотілося пити. Просто губи розтріскались.

— Мамо, щось сталось? — спитав він, із деяким запізненням завважуючи її млосну блідість.

— Нічого особливого… Андрійку, дядько Слава Зарудний ні про що з тобою не говорив? Чи хтось за дорученням дядька Слави? Га?

Вона поцілила як в око. Андрійкові зіниці розширились; губи стиснулись у стрічечку, і вона зрозуміла, що має рацію.

— Це все брехня, — сказала вона майже весело. — Тобі слід було розповісти мені все відразу.

Син мовчав.

«Лідонька Сотова, за спогадами однокласників, ніколи не хапала зірок з неба в навчанні, зате була симпатичною, фізично розвиненою дівчинкою. Якось її ледь не вигнали з ліцею за не дуже гідну, м’яко кажучи, поведінку. Що вдієш — тіло Лідонька мала багате, і природа вимагала свого.

Будучи в дев’ятому класі, Ліда подружилась зі Славою Зарудним, учнем десятого класу. Дітлахів зблизило нібито спільне зацікавлення кризовою історією, та насправді далекоглядна Лідонька підбиралась до грошей і слави родини Зарудних (для тих, хто не знає: Андрій Зарудний був тоді відомим депутатом, першим кандидатом на посаду Президента). Сусіди Зарудних згадують, що Ліда Сотова навідувала хлопчика Славу зазвичай тоді, коли вдома був його батько.

Незадовго до трагічної загибелі депутата Зарудного політик і школярка стали коханцями. Їхній зв’язок тривав кілька місяців; удома зустрічатися було важко, але до послуг депутата було просторе службове авто…

Дружина Зарудного відчувала, що щось негаразд. Їхній син, Ярослав Ігорович, згадує, що саме в той період між батьками почастішали сварки…

Як видно, зв’язок із Зарудним справив на Ліду Сотову незабутнє враження. Вийшовши заміж за його сина — за розрахунком, заради прізвища — вона так і не спромоглася завести дітей. Доживши в бездітності до вельми поважних років, Ліда на початку цього циклу скористалася послугами медиків (штучне запліднення) й народила-таки хлопчика Андрія, названого так на честь самі розумієте кого.

Тепер, коли інститут кризової генетики одержав таке дивне, як на наші часи, ім’я, ми можемо лише дивуватися міцності почуттів колишньої німфетки, що так оригінально сплатила данину своїй юнацькій пристрасті…»

(Газета «Пікант», 19 жовтня 17-го року. Додаються фотодокументи: підкреслено дитячий Лідчин знімок, фрагмент шкільної фотографії в п’ятому чи шостому класі. Андрій Зарудний на трибуні якогось засідання, очі палають, рука піднесена. І нарешті — Андрій Зарудний у колі сім’ї, з ним молоденька Клавдія Василівна та підліток Славко, руки депутата ніжно лежать на плечах дружини і сина)

…За крок від істини. Адже їй МРІЯЛОСЬ про кохання Андрія Ігоровича, і тепер, згадуючи свої напівдитячі почуття і сни, вона цілком виразно розуміє, що опинився б Зарудний… Ні, не так. Якби Зарудний ЗАХОТІВ — усе змальоване в «Піканті» зробилося б правдою. А от що йому заважало — любов до дружини? Почуття обов’язку? Страх викриття? Чи в нього й думки такої не виникало, Лідка була для нього дівчинкою, дитиною, подругою сина…

Вона лише раз тримала його за руку.

І одного разу він її обійняв.

Адвокат коштував страшенно дорого, але Лідка, на щастя, мала накопичення.