РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— А на якому поверсі?

— Та наче між п’ятим і шостим…

— Гей, там хтось є? Відгукніться!

Лідка скоса глянула в куток, на побічний результат роботи газетярів. До речі, хто кинув «Піканта» у скриньку? Можна було б розпитати бабусь на лавці, вони могли запам’ятати…

— А може, дітлахи пустують?

— Гей, хто там?

Шкода, подумала Лідка. Так добре висіти за зачиненими дверима, наодинці з собою, між п’ятим і шостим. Так добре куди-небудь забитись, сховатись… Та не дадуть же. Не дадуть.

Вона натисла кнопку з номером «десять». Горище й технічний поверх. Лишається тільки сподіватись, що там поки нема нікого й ніхто не побачить, як професор Сотова гордо виходить із забльованого ліфту…

Вийшовши, вона натисла на кнопку «один» і відправила занепокоєним сусідам «подаруночок». За півхвилини знизу долине вибух обурення…

Вона підстелила «Пікант» на сходинку й сіла, не шкодуючи довгої дорожезної спідниці.

«Лідіє Анатолівно, вас можуть неправильно зрозуміти».

Потреба діяти минулась, змінившись наступним нападом відчаю. Уже без нудоти, але з сильним болем у грудях. І ліва рука дивно затерпла. Не вистачало, щоб на цьому тлі Лідку грець ухопив…

Ага, ось і обурені крики, ледь чутні з десятого поверху. Тепер спробують зрозуміти, на кого ж це просто в ліфті напала морська хвороба… Але Лідку навряд чи запідозрять. Професор і чепурунка.

Тепер іще почекати десять хвилин, доки вони порозходяться, — і можна спускатися до себе на п’ятий.

Лідці чомусь пригадалося, як вони з Максимовим, тоді ще школярем, сиділи в маленькій фортеці на дитячому майданчику й чекали, коли затихнуть удалині мотори й голоси цивільників…

Максимов. Його ще не вистачало.

Найдужче вона боялась, що він дізнається про «Пікант» не від неї. Що тепер, о дев’ятій вечора, його не буде вдома.

Але він був удома. І, радіючи її приходу, видерся нагору одвірком. Як мавпа, впираючись у двері руками й ногами.

— Ти їв?

Так, він їв.