РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

А в нього, Артема, все добре, підростають двоє синів; життя не те щоб дуже легке, та цілком стерпне, він працює бригадиром будівельників-ремонтників, і його дуже цінують близькі. Шкода, звісно, що доля розвела їх із Лідкою… і все спочатку, по колу, ніби максимівську думку хтось посадив на короткий повідок і тепер вона ходить, ніби коза на пасовиську, навколо забитого в землю кілочка.

Лідка читала, і крізь повторювані слова все виразніше проглядав справжній, не формальний, жаль. Бригадир ремонтників сумував за втраченими можливостями; мабуть, йому здавалося, що Лідка злетіла у світлі небеса науки, в той час як він лишився біля підніжжя, біля трампліна, жалюгідний і забруднений штукатуркою. А може, він просто не був щасливий з дружиною… чи є в нього дружина? Чому про неї не пише? Розлучений? Чи не хоче зайвий раз травмувати Лідчині почуття? Чи соромиться?

Фотографію Лідка роздивлялась у машині — зазвичай вона не зловживала послугами таксі, та сьогодні був особливий випадок. З опущеного вікна тягло теплим вуличним гаром; Лідка сховала листа в кишеню піджака, але там він відстовбурчувався й заважав, потім Лідка переклала його в торбу. І подумала, що, коли повернеться додому й полізе, скажімо, по ключ, лист може випасти, або просто показати свій жовтий край із бузковими печатками, і тоді цікавий Андрій обов’язково спитає: «О! З-за кордону? Це від кого?»

Вона запхнула листа на саме дно торби, але й там йому було незручно. Лист заважав як гірчичник; викинути його було наче шкода, спалити — безглуздо, показати Андрієві — вульгарно…

Таксі пригальмувало перед входом у зелене тихе подвір’я; найкращий район міста — благодать і дзижчання бджіл, притому, що до галасливого центру можна пішки дійти за десять хвилин. Старші хлопчаки грали у футбол, а Лідчин син сидів на лавці, вболіваючи одночасно за обидві команди. На лівому коліні брюки дуже відстовбурчувались, видно, на «перев’язку» пішла не одна упаковка бинта.

Лідка зупинилася за кілька кроків; син не бачив. Пояснював п’ятнадцятирічним спітнілим футболістам, що м’яч можна віддавати не лише носком, а ще й «п’яточкою». Що «п’яточкою» навіть краще…

Зі свого місця Лідка бачила його потилицю, вухо й частину щоки.

Вона хотіла покликати його, але втрималась. Розмова з міністром, лист від Максимова, розбите коліно; сьогодні душно, може, буде гроза. Час підфарбувати скроні, вгамувати сивину, що рветься назовні. Вгамувати істерику, що рветься назовні, інстинктивний сліпий порив — схопити сина й замкнути його в кокон, у банку, в непроникну сферу, та хоч назад у лоно, туди, де на нього не чигатимуть щоденні небезпеки. Туди, де не дістане його неминучий апокаліпсис…

Дурні забобони. Про те, що дитина, зачата штучно, не переживе кризи. Лідка давним-давно вивчила статистичні добірки, що цілковито спростовують цю нісенітницю. Діти, зачаті від донора, виживають так само, як ті, що мають справжнього батька. І гинуть так само…

Але саме через забобони Лідка нікому не розповідала, як з’явився на світ Андрій. Нікому, навіть мамі. Вважалося, що вона зустріла «гарну людину» в Квітневому парку; усе-таки в глибині душі найцивілізованіша людина лишається печерним жителем. Як інакше пояснити, що випадкові зв’язки на початку циклу вважаються цілком пристойними, а безневинна медична процедура — ледь не табу…

Скільки сил вона витрачає, щоб убити в собі метушливу курку. Скільки сил уже витрачено, а апокаліпсис усе ближче, і хоч як кудкудакай, хоч як присідай навколо пташеняти, хоч як метушись — нічого не змінити; цей вир проти Воріт, ці безтямні юрмиська… Бо ж як було з Яною? До останньої миті Лідка пам’ятала її поруч. Батько тягнув її на собі… А потім — мить. Накотилася нова хвиля, збила з ніг обох, але батько зміг підвестись, а Яна — ні, її віднесло від батька на десятки метрів…

Андрій відчув її погляд. Повернувся; прояснів. Веселий рот роз’їхався від вуха до вуха, на щоках з’явилися ямочки:

— Мамо!

Вона підійшла і, ні слова не кажучи, сховала лице в його розкудланому жорсткому волоссі.

Уночі довелось викликати «швидку». Андрій перелякався до смерті — носився з аптечкою, з чашками води, з краплями, з телефоном; Лідка ще ніколи не бачила його таким блідим. І сподівалася більше не побачити.

Бригада прибула хвилин через сорок після виклику. Молодий медбрат упізнав Лідку; просто тут, у домашніх умовах, зняли кардіограму, нічого жахливого на ній не побачили, але порекомендували обстежитись, побути під наглядом, лягти в лікарню, тим більше що академічна лікарня обладнана всім необхідним, це курорт, а не лікарня, вам треба берегти себе, Лідіє Анатолівно…

Вони поїхали. Андрій сидів на кухні, тихенько дзенькаючи ложкою об склянку.

Клятий Максимов зі своїми придушеними претензіями, зі своєю невдоволеністю. Клятий міністр. Клятий апокаліпсис; ні, Лідка не витримає. Зірветься. Помре від інфаркту, не чекаючи апокаліпсису, покине хлоп’я напризволяще. Самого в людському вирі…

Згадуючи Максимова, вона бачила, звісно, не того мужика з фотографії. А кремезного темноволосого підлітка, школяра, потім студента, витонченого, розумного й багатонадійного.

Вона знала, несвідомо, але знала, що Максимова їй судилося втратити.