РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Лідка стрималась. Хоча курка, дурна квочка, знову схопилась і залопотіла крилами.

— Не бери в голову, — м’яко порадив Великов. — Може, саме владнається. Почекай…

Цілий тиждень Лідка вірила, що Великов таки мав рацію. Андрій, здається, повеселішав і повернувся до життя; Лідка тихо раділа сім днів, до наступної п’ятниці.

У п’ятницю серед вийнятої зі скриньки свіжої пошти знайшлася дивна газета. «Пікант». Такої бульварщини вони з Андрієм зроду не передплачували…

І вона зовсім уже зібралася покласти чужу газету на кришку скриньки — кому треба, той знайде, — коли погляд її натрапив на власне прізвище серед анонсів-заголовків.

Вона відсунула газету подалі від очей. Клята далекозорість.

«Сентиментальний жест старої німфетки. (Знаменитому інституту кризової генетики присвоєно ім’я Андрія Зарудного — багато хто здивований таким рішенням, та мало хто знає, що, ще будучи школяркою, професор Сотова ділила з Зарудним і дівочі мрії, і ліжко.)».

Якийсь час Лідка безтямно дивилася на те, що тримала її випростана рука.

Потім рука опустилась.

Гостинно роз’їхались двері ліфта, який Лідка викликала двадцять хвилин тому. Похитуючись і ні про що не думаючи, вона ступила всередину — і, коли двері зачинились, її скрутило. Зігнувшись, вона виблювала просто на чистеньку підлогу, що її щодня вимивала прибиральниця.

Ліфт ішов собі та йшов; розігнувшись, Лідка дотяглася до кнопки «Стоп».

Ліфт завис посеред шахти. Лідка витягла з торби хустку і витерла губи.

Так. Добре, що така швидка, радикальна реакція. Тепер легше, тепер можна думати. Вона змусить головного редактора з’їсти весь наклад, номер за номером. Вона спіймає цього — швидкий погляд на підпис — Степана Дощика… Вона вирахує, хто це. І тоді…

Унизу вже занепокоєно перемовлялися мешканці. «Тоню! Тоню! Наче як ліфт застряг?» — «Та хвилину тому я спускалась!»

Під Лідкою було метрів двадцять порожнечі. Зачинені двері, темні лаковані стіни. На одній із них — напівстертий напис кульковою ручкою: «Оля плюс Андрій»…

Андрій.

Маленький мій. Як же тебе…

Лідка закусила губу.

Зарудний. Бенкет. Славко. Андрій. «Андрійку, я тобі допоможу». — «Ти не зможеш»…

— У ліфті хтось є! Може, застрягли?