РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Сміх і борюкання; у присутності Великова Андрій помітно розслабився. Ніби тягар на його душі став легшим.

Лідка була рада приятельським стосункам, що давно і міцно пов’язали Андрія та Великова. Сурогат батьківської любові, чоловіча дружба з дорослою людиною, та ще й оригіналом і знаменитістю. Хай так.

Потім, коли Андрій, як тільки можна відмагаючись, вирушив готувати уроки, Лідка ввімкнула телевізор і під завивання якоїсь естрадної співачки виклала Великову історію Андрієвої депресії.

— У ліцеї була? — відразу поцікавився гість.

Лідка кивнула:

— У першу чергу… Як шпигунка. Аби ніхто, боронь Боже, не запідозрив справжньої мети. Я там, на щастя, часто буваю, тож ніхто особливо не здивувався, навіть Андрій…

— Що розвідала?

Лідка знизала плечима:

— Нічого. Все спокійно. Якби було ЩОСЬ — я б відчула.

— Ігри? Друзі?

— Не шпигувати ж мені за ним…

— Телефонні дзвінки?

Лідка розгубилась:

— Дзвінки?

— Так. Приходиш — і питай між іншим: «Ніхто не телефонував?» І спостерігай реакцію…

— Ти думаєш, його діймають по телефону?!

— Нічого не думаю. Просто припускаю… Детектив — не зовсім мій жанр. Але деякі елементарні речі я ж маю вигадувати?

Лідка почекала. Запропонувала, ховаючи погляд:

— Віталику, може, ти з ним поговориш?

— Вийде, що ти мені на нього настукала, — зазначив Великов.