РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Міністр стенув плечима:

— До такої розгадки, як я розумію, ще досить далеко… І крім того, коли мова йде про проект настільки широко відомий, настільки працемісткий, що займає так багато людей, — скільком працівникам доведеться надати «домовлений час»? Одному, двом? Чи розв’яже це проблему? А їхні сім’ї? Лідіє Анатолівно, мені здається, ви не зовсім правильно зорієнтовані. Світ не зав’язаний на «домовленому часі». Я щиро переконаний, що весь ваш відділ щасливо переживе майбутній апокаліпсис. І що вже в перші роки нового циклу ми одержимо блискучі результати. І мені ще випаде можливість привітати вас із Державною премією… а то й міжнародною, я сподіваюсь.

Лідка дивилась у слабко помітні за скельцями, обведені траурними рамцями очі — і невиразно пригадувала власні промови перед школярами. Те саме рівне, професійно плавне словомелення. На будь-яку тему, з будь-якого місця, для будь-якої аудиторії. Мило, обнадійливо, ні про що.

— Зрозуміло, Михайле Євгеновичу… Останнє запитання. Якби дослідження за «чинником ем» були суворо засекречені й проходили за відомством ВГБ, це позначилося б на вашому рішенні?

Мовчання. Легкий подив за товстими лінзами окулярів:

— Н-ну… Розумієте, тоді мова йшла б… у рамках зовсім іншої ситуації…

— Дякую, — сказала Лідка й підвелась.

Секретарка провела її аж до дверей; біля під’їзду міністерства чекала службова інститутська машина, досить пристойна для свого класу, вона, проте, губилася серед багатого чиновницького транспорту.

— Я піду пішки, — сказала Лідка водієві.

Було вогко й холодно. Не найкращий час для прогулянок.

Лідка йшла, ловлячи обличчям рідкі краплі дощу, і заново, слово за словом, згадувала розмову з міністром. Рідкісні перехожі дивувались, мабуть, побачивши вираз її обличчя. Наче людина усміхається — та від такої усмішки хочеться перейти на інший бік вулиці…

Лідчин проект давно і міцно сидів у болоті, про яке мало хто, крім самої Лідки, знав. Розтікаючись у різні боки, натрапляючи на нову інформацію, струнка й багатонадійна гіпотеза перетворювалась на розпливчасте, невизначене, сумнівне припущення. Нові дані спростовували самі себе;

результати статистичних підрахунків, безсумнівні за малого обсягу матеріалу, чомусь не бажали повторюватись на великих масивах. Єдина Лідчина надія була на «гострий експеримент», який зі зрозумілих причин відкладався років на пять.

Але при цьому — одного разу запущена, підживлювана інвестиціями машина досліджень котилася, наче нічого й не сталось. «Летючий Голландець». Гальванізований труп.

Це були найчорніші Лідчині думки, що приходили до неї під час безсоння; між пів на четверту та пів на п’яту ранку. В інший час вона бадьоро тішилася все новими локальними результатами і майже вірила у власну геніальність; тепер, після розмови з міністром, нічні думки вдерлись на територію дня.

«Уже в перші роки нового циклу ми одержимо блискучі результати. І мені ще випаде можливість привітати вас із…» Та не має значення з чим. Бо, якщо, не доведи Господи, під час апокаліпсису щось станеться з Андрієм — Лідка цього не переживе.

А ти, старий чотириокий щуре, либонь, уже влаштував своїм дітям гарантований вхід у Ворота. І тому так легко розмірковуєш про те, що станеться в перші роки нового циклу.

Вона зайшла в телефонну буду. Довго ніхто не відповідав, і неприємна прохолода вже зародилася в низу живота, коли гудки перебив стомлений Андріїв голос:

— Мамо, ти?

— Як ти здогадався? — спитала вона, мимоволі всміхаючись.