РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Років у п’ять-шість діти дізнаються про майбутній апокаліпсис. І переживають нове знання по-різному: хтось не вірить, хтось відразу забуває, хтось відкладає страх на потім — адже «це» станеться, коли я буду зовсім дорослим, до «цього» ще ціле життя…

Дехто переживає дуже хворобливо. От як Андрій, наприклад. «Матусю, але ж із тобою нічого не станеться?!»

Кілька тижнів він був сам не свій, погано спав, кричав ночами, майже нічого не їв. Ніякі вмовляння — мовляв, усе минеться, ніхто не загине — не діяли або діяли погано. Із часом страх притлумився, але остаточно зник лише після випадку зі сливами.

Був червень. За рекомендацією знайомого лікаря Лідка взяла путівку на академічну базу відпочинку — подалі від узбережжя, в степу. Погода стояла така собі, Андрієві база не подобалась, усе було дуже погано, доки одного чудового вечора, гуляючи степовою дорогою, мати й син не натрапили на обгороджений сливовий сад.

«Сливи, — пожадливо сказав хлопчик. — Ма, а давай я натрушу?»

І Лідка, солідна пані «далеко за сорок», дозволила собі поступку. Поступилася злочинному бажанню сина, якого давно не бачила в такому куражі й азарті. «Гаразд, — сказала вона, — та тільки трошки й тільки дуже швидко».

Андрієві не треба було повторювати двічі. Лідка не встигла й оком змигнути, як він зник у листі, — сутеніло, й присутність сина вгадувалася лише за шелестом гілок і за глухими поодинокими ударами від падіння стиглих слив.

«Андрійку, досить, — сказала Лідка занепокоєно. — Ми їх потім у траві не знайдемо… Злазь, поки хоч щось видно!»

У цей час із боку дороги долинуло джмелине ревіння далекого мотоцикла. Звук наближався; у Лідки вистачило клепки не впасти в паніку й не струшувати сина з дерева в пожежному порядку. «Тихо, — сказала вона. — Зараз вони проїдуть, і ти злізеш».

«Вони» заглухли за двадцять метрів від злощасної сливи. Мотор мотоцикла захлинувся, гаркнув востаннє й замовк; почулася лайка, відносно делікатна, бо, як з’ясувалося наступної миті, у компанії з молодим механізатором подорожувала його дама.

«Ну йоханий бабай… Не бійсь, Свєтко, зара заведемось». Свєтка лише хихотіла у відповідь; мотоцикл пирхав, але заводитись не бажав, може, тому, що мотоцикліст був добряче напідпитку. «О, слива, — сказала Свєтка, чиї очі не втратили пильності навіть у густій уже темряві. — Пашо, давай сливи натрусимо». Механізатор Паша кинув свою безнадійну справу й поквапився догодити супутниці; Лідка, що сховалася за кілька метрів від дерева, в кукурудзі, встигла лише відкрити рота.

Паша підійшов до сливи й задер голову. Наступної миті на нього дощем посипалися фрукти. Ні, не дощем — градом. Сумирна слива трусила гілками й хіба що не завивала; випари алкоголю зіграли з механізатором злий жарт. Невідомо, що там йому привиділось, та тільки й Паша, і Свєта мовчки кинулись до свого мотоцикла, і той, поділяючи містичний жах господарів, негайно завівся. Тріскочучи мотором і вистрибуючи на вибоях, мотоцикл пострибав у бік села. Лідка підбігла саме вчасно, щоб підхопити Андрія, коли той падав з дерева. А падав він через те, що не міг утриматись на гілках — від сміху…

Кажуть, що подолати страх перед суворим начальником можна, якщо уявити його в нижній білизні чи в туалеті. Мабуть, саме тому Андрій перестав боятися мриги. Того вечора чудовисько страху постало перед ним у непоказному, комічному вигляді. У нижній білизні.

І ось уже підходить до кінця шістнадцятий рік, і до апокаліпсису лишилося років пять, а то й чотири. Андрій досі нічого не боїться, поділяючи помилки своїх однолітків, яким море по коліно; а Лідка зустрічається в понеділок із високим чиновником, із міністром надзвичайних ситуацій. Отже, мова піде про місце у списку, в дуже цінному списку, дуже багато людей заплатили би будь-що, аби опинитись у ньому…

Мова піде про право на малу частку «домовленого часу».

— Так, безумовно, Лідіє Анатолівно. Ваші заслуги перед наукою важко переоцінити… Але зайва хвилина «домовленого часу» означає можливі жертви серед населення. Чи згодні ви отримати своє право такою ціною?

Міністр був маленький, сухорлявий, у масивних окулярах. Густо-чорна оправа скидалася на дві з’єднані траурні рамки.

— Не зовсім розумію вас, — сказала Лідка обережно. — Усім нам відомо, що «домовлений час» скасувати неможливо. То чи варто покладати відповідальність…

— Відповідальність завжди обтяжує, — не зовсім чемно перебив її міністр. — Але «домовлений час» — не нагорода за заслуги, зрозумійте мене правильно. Це інструмент. Необхідний для збереження держави та цивілізації. У перші години після апокаліпсису нам потрібна влада, потрібна страхова система, потрібна координація відновлення економіки. Наука — безумовно, та тільки ті її галузі, які мають безпосереднє стратегічне значення.

— Що може бути стратегічно більш значущим, ніж розгадка призначення Воріт? — тихо спитала Лідка.