РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Андрій бачив усе це не раз і не двічі, але ніколи не пропускав нагоди тицьнути в мікроскоп свого носа, точніше око. Лідка радше заохочувала його, ніж спиняла, — може, з хлопця вийде вчений?

— Муха домашня — тварюка остання, товста, бридка, нечупарна… А дрозофіла — створіння Господнє, легенька, різна і гарна… Чорних мухів чоботями давлю, а дрозофілів всім серцем люблю!

Лаборантка захихотіла. Андрій відірвався від мікроскопа — без жодної ознаки усмішки, тільки в примружених очах стрибали, перекидаючись, чортенята.

Останнім часом хлопчисько зробився своїм не лише в Лідчиному відділі, а й ледь не в усьому інституті. Оточений ореолом принца-наступника («як же, синочок Сотової»), ротатий, смішливий, озброєний неповторною чарівністю, він рано усвідомив цю свою зброю й умів викликати симпатію, не провокуючи при цьому заздрощів. Та й як можуть дорослі солідні люди — науковці! — заздрити підлітку з молодшої групи?

От у школі, Лідка знала, заздрісники були. Небагато їх, та відчайдушні. І двійка за поведінку в минулій чверті, двійка, що поставила під загрозу Андрійкове перебування в ліцеї, була на шістдесят відсотків результатом складних інтриг, і лише на сорок відсотків — розплатою за пустощі.

— Андрію, ти їсти хочеш?

— Їсти? Що їсти? Де їсти? Я хочу!

Він був худющий, як голка-риба, але поїсти любив смачно й багато. Усі, хто знав його, дивувались, «куди воно дівається». Певно, в результаті хімічних реакцій перетворюється на нестримну енергію.

Перш ніж зайти до кафе, Лідка піднялась у власний кабінет. Андрій лишився в коридорі — стрибати на дуже дорогому імпортному покритті, що вгиналося під ногами; секретарка причинила двері й пробурмотіла чомусь ніяково:

— Лідіє Анатолівно, телефонували з Міністерства надзвичайних ситуацій…

За всі ці роки Лідка досконало навчилася опановувати себе, але тепер їй знадобилося додаткове зусилля, аби зберегти незворушність.

— Що сказали?

— Призначили зустріч… прийом у міністра. Я узгодила за вашим робочим графіком. У понеділок, о дванадцятій.

За два дні. Лідка нечутно перевела дух.

— Дякую, Оленко. Ми з Андрієм підемо поїсти, якщо телефонуватиме Ігор Вікторович, попросіть передзвонити за півгодини…

— Мамо, що з тобою? — спитав Андрій, миттєво припинивши стрибати як божевільний.

— Нічого… Зустріч буде важлива, в понеділок. Ходім…

І син, заспокоєний, закрокував попереду, а вона, дивлячись у його кудлату світлу потилицю, непомітно витягла з кишені коробку з маленькими безбарвними капсулами.

Чим незворушніше обличчя, тим важче доводиться серцю й судинам. А Лідка вже не в тому віці, щоб не звертати уваги на неприємні відчуття з лівого боку грудей.

Це ж треба, як час летить. Ось уже підходить до кінця шістнадцятий рік…