РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дівча кивнуло:

— Тато з села привіз…

Андрій по-мавп’ячому вчепився за стовбур і, блискаючи кедами, поліз угору. Лідка відвернулась; урочиста присяга, яку вона принесла синові, полягала в тому, що вона ніколи не контролюватиме висоту, на яку він, Андрій, вважає за потрібне залізти. У відповідь син пообіцяв їй ніколи не лазити на стовпи, на дахи вагонів і трансформаторних буд. І — вона знала — дотримував обіцянки й не ловився «на слабо».

…За півгодини Лідка змащувала зеленкою глибокі подряпини на його руках. А він удавав, що йому нітрохи не боляче. Захлинаючись розповідав, яка м’яка в кошеняти шерсть. І що Оленка тепер дозволить йому гладити свого Кавунчика… Тільки йому. А більше нікому на всьому подвір’ї! І що добре б, мамо, ти розумієш… Ну, якби в нас був кіт або собака, було б класно, правда?

— Через шість років мрига, — сказала Лідка, зітхнувши. — Ти візьмеш на себе відповідальність за тварину? Я не візьму.

Син із жалем розглядав свої руки, посмуговані маленькими істеричними кігтиками.

Ні падіння з синцями та ґулями, ні дірки на штанях не могли відучити його від цієї згубної пристрасті — лазити по деревах. Старші хлопчаки завжди викликали його, коли треба було зняти з високої гілки паперового голуба чи бадмінтонний воланчик. Дівчата запрошували Андрія, коли в процесі залицяння ті самі хлопчаки закидали на дерево скакалку або чийсь берет.

Якось Андрій дізнався від когось у дворі, що є такі пристрої — спеціальні кігті. Які вдягають на ноги, щоб лазити гладенькими стовпами. І в простоті душі звернувся до мами по допомогу в придбанні «кігтів». Шокована Лідка пообіцяла власноручно відшмагати сина паском по голій попі, якщо тільки він близько підійде до цього самого стовпа. От хай тільки спробує.

Пробувати син не став. Він завжди дуже тонко відчував мамин настрій і, зазвичай безстрашний, цього разу вирішив не спокушати долю.

Серед інших відділів інституту кризової біології Лідчин відділ здавався ведмедем, що примостився серед ховрахів і білок. Фінансування, міжнародні зв’язки, пільги, кореспонденти. Документальний фільм. Машина до під’їзду.

У сусідніх відділах розводили горошок і плодили мух-дрозофіл. Час від часу сусіди укладали з Лідкою угоди про співпрацю, і це приносило їм частку фінансування, а Лідці — ілюзію нових можливостей. Докладні генеалогічні дерева видатних музикантів мали виконати ту саму функцію, що й десяток поколінь горошку. Різноманітні тестування студентів консерваторії — і вдумливе розглядання дрозофіли на предметному склі («Вона дохла? О так, жива б полетіла… Вона спить? Випари ефіру? Ну так, звісно…») Робота просто-таки вирувала; дисертації сипались, як із конвеєра. Про зв’язок музичних здібностей з групою крові — і про відсутність такого зв’язку. Про музикантів-гемофіліків, про вплив барабанного ритму на нейрони мозку, про шкоду агресивних молодіжних дискотек, про розподіл деяких характеристик слухового сприйняття залежно від етнічної належності — тощо, тощо.

Лідчин відділ не був у повному значенні відділом — то було збіговисько старанних кротів, що рили в усіх напрямках від довільно вибраного стовпа. У процесі роботи кроти натрапляли на більш чи менш корисні копалини, залишки покинутих тунелів, артезіанські свердловини та — часом — чиїсь розкладені рештки; слова про нечувану перспективність такої праці давно втратили початковий сенс і перетворились у щось на зразок заклинання.

Лідка давно усвідомила масштаби болота, що засмоктало її, і давно перестала страждати з цього приводу. Кілька людей, підпорядкованих особисто їй, вели зовсім особливу, суворо засекречену роботу. Серед своїх вона називалась «роботою на гострий експеримент»; суть її полягала в тому, щоб УСІХ представників молодого покоління протестувати на наявність-відсутність «властивості ем». Не набутої на нудних уроках музики, не втовкмаченої на догоду батьківському честолюбству — чистої, вродженої «властивості ем», що не замірялася, як правило, приладами, але була очевидною для того, хто має вуха.

Доктор наук Костянтин Воронов був координатором цієї групи. За минулі роки Костя не надто змінився — так само сухорлявий, не обтяжений побутом домашній геній, що вірить у найкраще. У Костиній квартирі (отриманій Лідчиним заходом) змінювали одна одну дружини; за десять років їх було пять чи шість. Жодна не приживалась — і не дивина, ніякий подружній обов’язок не міг примусити Костю ночувати вдома. Ночі він проводив у компанії обчислювалки, і дружини, йдучи від нього, висловлювали на адресу Кості та його машини одне й те саме нецензурне побажання. Костя не засмучувався.

Визначальний етап «гострого експерименту» призначено було на перші роки наступного циклу. Коли тільки й залишиться що проставити хрестики в заздалегідь підготованих списках. Розділити всіх цих хлоп’яток на дві нерівні групи — на щасливо вцілілу більшість і трагічно загиблу меншість. І зіставити списки з Костиними «схемами властивостей». І одержати блискуче підтвердження «гіпотези Сотової»…

— …Лідіє Анатолівно! Ну ви подивіться, яка красуня!

Молода лаборантка розчервонілась, як на побаченні. У розкішному довгому волоссі подекуди заплутались мухи-дрозофіли, але це видовище було радше зворушливим, аніж бридким.

— Яка красуня! — повторила лаборантка розчулено. — Очиці, подивіться, ну зовсім рубінові…

Лідка зазирнула в окуляр мікроскопа. У світлому кружечку виднілася граційна дрозофіла («граційна, як вітрильник», казав начальник тутешнього відділу, Лідчин добрий знайомий). Тонкі загнуті крила, двобарвне тіло («мозаїк»), величезні, романтичні, повиті світлим сумом очі.

— Мамо, а можна мені подивитись?