РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Я не боюсь, — він нервово всміхнувся. — Тобто так, я боявся, що… Можна я дам тобі… вам… свою парасолю?

— Навіщо ти приїхав?

Вони сиділи в кафе. А перед цим довго кружляли вулицями в таксі; Лідці хотілось упевнитись, що кореспонденти газети «Пікант» не наступають їм на п’яти.

— Не знаю.

— Шістнадцять років не було потреби приїжджати — і раптом…

— Лідонь… ко. Я…

— Тобі заплатили за дорогу? З газети?

— Не зовсім…

— Якщо ти скажеш, що приїхав на прохання газети «Пікант», — я встану й піду геть. І більше ніколи не скажу тобі жодного слова.

— Лідо…

Вона здивувалася власній дурості. Ну хто ж після такої погрози скаже правду?

Підійшла офіціантка, зовсім незнайома й байдужа. Не весь же світ, урешті, читає газету «Пікант»; офіціантка поставила перед Лідкою тарілку супу, а перед Максимовим — каву й морозиво.

— Ти не змінилась, — сказав Максимов жалісно.

Він розмовляв із ледь помітним акцентом. Тепер акцент було чути дужче.

— Я не змінилась?! — Лідка ледь не розреготалась. — Я сподівалась, що ти взагалі не впізнаєш мене. Час…

— Подумаєш, час, — тихо сказав Максимов, дивлячись, як здіймається пара над чашечкою кави. — Ти не змінилась, Лідо.

— Я стара баба, що розбестила школяра, — сказала Лідка зі злостивою посмішкою.

Максимова аж сіпнуло. Він зробився червоним, як багряна скатертина, якою був накритий їхній столик.

— Така… гидота. Тобі мстяться.

— Але ж це правда, — Лідка посміхнулась іще ширше. — Про Зарудного — брехня, спростувати яку тепер майже неможливо… А про розбещення — правда. Я годжусь тобі в матері. І ти ж був незайманим, коли…