РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Секретарка Оленка теж читала жовту пресу. Принаймні останні кілька тижнів. І якби прізвище незнайомця, що телефонував, було, скажімо, Єгоров — дідька лисого вона потурбувала б сувору начальницю.

— Він попросив вас до телефону, я подумала, може…

— Дізнайтеся, з якого він питання. Якщо з важливого — хай запишеться на прийом.

— Добре, Лідіє Анатолівно…

Лідка стомлено опустила плечі.

Адвокат сказав, що тепер «Пікант» охоче згоден судитись. Що «Пікант» нахваляється новими матеріалами, які готуються до випуску, що наклад «Піканта» підскочив у два з половиною рази і що судове засідання за Лідчиним позовом напевно перетвориться на рекламне шоу…

І ось тепер — Максимов.

Не дивно. Не випадково. І кумедно, якщо наступним номером програми буде інтерв’ю з розбещеним Лідкою колишнім школярем. «Пікант» напевно має змогу заплатити, і заплатити добре. А родичі та знайомі Максимова живуть далеко, поза досяжністю «пікантної» інформації…

Лідка скривилась. Спілкування з газетярами, хай і опосередковане, погано на неї впливає. Така гидота лізе в голову.

Вона ще трохи посиділа за столом, самій собі не бажаючи зізнаватись, що роботу на сьогодні скінчено. Стрілка годинника підбиралась до шостої. Лідці траплялось засиджуватися на роботі допізна — та тільки не сьогодні. По-перше, треба прибрати в квартирі перед Андрійковим приїздом…

По-друге, секретарка може подумати, що Лідка боїться виходити з інституту, поки на прохідній чергує цей Максимов.

А Лідка була чомусь упевнена, що він саме чергує. І не чекатиме прийомного дня.

За десять до шостої Лідка підвелась. Зібрала папери; з-під скла на столі дивився молодий Андрій Зарудний.

— Як же ти мене підвів, — сказала Лідка пошепки. І відразу ж засоромилась своїх слів.

Звичним жестом погладила Андрія по щоці.

Замкнула сейф. Подивилася на себе в дзеркало.

Відчула миттєвий жах.

Вони не бачились із Максимовим… Скільки? Шістнадцять років?

Побачивши її, Максимов здивовано спитає себе, звідки взялась ця стара. І куди поділася жінка, що колись ділила з ним жовтогарячий намет…

Та він просто не впізнає мене, подумала Лідка з несподіваним полегшенням. Не треба ховатися чи вдягати маску. Я пройду за два кроки від нього, а він усе витріщатиметься на двері, чекатиме, коли з’явиться Ліда Сотова, вона ж Зарудна…