РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Лідо!

Чоловік і жінка, що сиділи за сусіднім столиком, озирнулись.

— Лідо… рік тому я розлучився з дружиною.

— Так.

— Так… Лідо, я знаю, що ти теж зовсім сама…

— Із сином, — виправила вона.

— Сама з сином… Ми могли б…

Вона відсунула тарілку:

— Ти приїхав, щоб казати мені дурниці? Чи проводиш слідчий експеримент на завдання газети «Пікант»?

Максимов розгубився. Лідка підвелася з-за столу, на ходу покликала офіціантку. Розплатилась за недоїдений суп; Максимов наздогнав її на вулиці. Накрив своєю парасолею. Мовчки пішов поруч.

Готель був не так щоб у центрі, але й не на околиці. Не так щоб дорогий, але й не дешевенький, не так щоб шикарний, але цілком пристойний. І номер був нічогенький — просторий, із вікном від підлоги до стелі.

Зі щілин вікна тягло протягом. Максимов замкнув кватирку і щільно зсунув штори.

— Хочеш кави? У мене є розчинна… Коньяк є… Хочеш?

— Ні.

— Цукерки шоколадні…

— У моєму віці, — Лідка зробила невелику паузу, — у моєму віці, Артеме, цукерки досить шкідливі. Особливо шоколадні.

Максимов призупинив гарячкове прибирання на засміченому столі. Повільно повернувся:

— Лідо, ти так старанно вдаєш стару… ніби чогось боїшся.

— Я боюсь?!

Максимов несподівано усміхнувся. Потрусив бляшанкою, вслухаючись, як ледь чутно пересипався кавовий порошок: