РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Вона зібралась. Накинула пальто, попрощалась з Оленкою — втілення погорди й незворушності. Секретарка дивилась у два ока; отак, дівчинко. Вчись.

Простукотіла підборами по коридору. Вийшла на широкі прохолодні сходи, спустилась пішки; віднедавна ліфти викликали в Лідки відразу.

Її вітали. Вона відповідала, часом навіть усміхалась. «Ото залізна баба», — притишено сказав хтось за її спиною.

Вона кивнула вахтеру. Пройшла через вертушку; рушила вперед, ретельно стежачи за тим, щоб не наддати ходи.

Мрячило. Біля під’їзду стояли кілька машин; біля мокрої лавки чекали чогось двоє чоловіків і жінка. Блищали краплі на трьох темних непоказних парасолях.

Лідка автоматично полізла в торбу — і згадала, що сьогоднішній прогноз погоди спровокував її лишити парасольку вдома.

Ось тепер вона пішла швидше — з цілковитою на те підставою. Проходячи повз клумбу, мигцем побачила обличчя тих, що чекали; жінка була дружиною одного з працівників. Лідка змушена була відповісти на її вітання. Обидва чоловіки дивились убік, і жоден із них не скидався на фотографію Максимова.

Як просто.

Лідка насилу стримала усмішку полегшення.

Чи то був інший Максимов, а секретарка, начитавшись жовтої преси, вигадала казна-що. Чи той, хто телефонував, просто не дочекався, пішов, вхопивши шилом меду, і поїхав назад у свою…

Кроки за спиною. Невпевнені кроки. Судячи зі звуку, просто по калюжах.

Лідка пішла швидше.

Кроки не відставали. Саме час озирнутись, але Лідка вперто дивилась перед собою.

— Лі… Лідіє Анатоль…

Вона зупинилась. І повільно повернула голову.

Чоловік стискав руків’я парасолі. Чоловікові було тридцять шість років, але на вигляд він був молодшим. І він страшенно нервував і боявся — майже як тоді, коли чекав її під школою, щоб причепитися слідом, ніби боязке цуценя.

— Лідіє Анатолівно… Лідонько. Доброго дня.

Лідка дивилася йому в обличчя.

Ні, на тій фотографії він не надто скидався на себе. А може, чекання і страх повернули йому схожість із тим хлопчиськом. Хоч чого йому боятись?

— Чого тобі боятись, Артеме?