РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Твоя улюблена кава… Може, таки будеш?

— Не на ніч. У мене станеться розлад сну.

— А хто тобі сказав, що ти спатимеш сьогодні?

Тепер зніяковіла Лідка. Відвела погляд; Максимов повернувся до перерваної справи і навіть узявся мугикати під ніс — Лідка автоматично відзначила, що і слух, і певна музикальність у Артема присутні.

— Як твої сини? — спитала Лідка, припиняючи ніякову мовчанку.

— Добре, дякую… Уже великі… Як і твій. Скільки твоєму, чотирнадцять?

Вона не відповіла.

Максимов навів, нарешті, на столі лад. Підійшов до Лідки, але присів не на стілець навпроти, як вона чекала, а на м’яке бильце її крісла:

— Лідонько…

І торкнувся до неї.

Жест був одночасно невимушеним і лагідним. Жест-пароль, шістнадцять років тому Лідка не сумнівалася б, що станеться після цього жесту. Коли зіграно перші кілька тактів, знайома мелодія продовжується сама собою…

— Артеме, ти здурів? Раніше я годилась тобі в матері, а тепер, певно, в бабуні?

Він мовчав і дивився на неї.

О так, недарма ще в школі за ним табунами ходили дівчата. Недарма це стерво Дрозд зберігала образу шістнадцять років… Та й вона, Лідка, не просто так купилась на власного учня. Щось у ньому було, в цьому хлопчиськові. У цьому колишньому хлопчику.

— Лідонько… Тепер мені здається, що це я дорослий, а ти — маленька. Бо це ж по-дитячому — лякатися, пручатись, казати дурниці…

І він зробив наступний, належний за давнім ритуалом жест; Лідка з жахом відчула, що його дотики не лишаються без відповіді.

І поквапилась відхилитись:

— Артеме, ти впевнений, що в тебе у ванній не ховаються кореспонденти газети «Пікант»?

Він відразу забрав руку. Подивився здивовано:

— Лідо, я думав…