РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Адвоката звали Євгеном Миколайовичем, він повідомляв Лідку про всі свої кроки. За його словами, редакція «Піканта» здалась майже відразу. Вони надрукують спростування, й до суду йти вже нема потреби.

Лідка, зціпивши зуби, не погодилась. Їй потрібен був саме суд. Із відшкодуванням моральної шкоди. Вона пам’ятала, як колись сам Зарудний розорив своїми позовами таку саму жовтеньку, слиняву газетку.

Справу прийняли до розгляду; за тиждень адвокат приїхав до неї не подзвонивши, неприродно веселий, і привіз новий номер «Піканта». Із новою статтею на цілий розгорт; на фотографіях приблизно двадцятилітньої давності Лідка впізнала себе на випускному вечорі. Вона танцювала з Артемом Максимовим.

«Звісно, шановній пані Сотовій не припала до душі наша публікація, автор якої простежив історію її взаємин із Андрієм Зарудним. Звісно, шановному науковцеві соромно згадувати гріхи молодості, і навіть, беручи до уваги тодішній вік Лідоньки, гріхи дитинства, ранньої юності. Та в нашій сьогоднішній статті відтворено події значно пізніші — події минулого циклу… Інтерв’ю „Піканту“ дає колишня учениця шкільної вчительки Лідії Сотової, Антоніна Іванівна Бунич, уроджена Дрозд…»

Лідка уважно прочитала статтю. Не пропускаючи жодної літери; фотографія Тоні Дрозд докладалась. Вона дуже погладшала за ті п’ятнадцять років, що Лідка її не бачила.

Але чому в апокаліпсисі загинула мила дівчинка Віка Роєнко, а Тонечка Дрозд лишилася серед живих?!

— Занесемо до рахунку, — холодно сказала Лідка адвокатові. — Ваші прогнози, Євгене Миколайовичу?

— Здеремо з них, — адвокат нервово потер долоні. — Мусимо здерти… я маю деякі пропозиції… До речі, ця історія з хлопчиком — теж до решти вигадана?

Лідка мовчала.

— Бачте, Лідіє Анатолівно, я точно маю знати, де тут відверта брехня, а де, як би це сказати, інтерпретація…

На кухні грюкнула кватирка, і Лідка здригнулась, як від удару струмом. Їй здалося, що на кухні Андрій.

Хоч Андрія ось уже тиждень як не було в місті: вже на перше Лідчине прохання Великов покинув усі справи й повіз хлопця в гори — «на збирання матеріалу для нової книжки». Поїздка затяглась; Лідка вірила, що з Великовим Андрію нічого не загрожує, але канікули кінчились учора, і ліцей не терпітиме прогулів.

Лідка поговорила з директоркою й випросила для сина тиждень відстрочки. А потім — потім Андрій буде тут, і кожна сволота зможе сміятись йому в обличчя…

Забрати з ліцею? Поїхати під три чорти, покинути все, хай святкують перемогу?

Зателефонувати Славкові?

Підпалити йому двері?

Наковтатися таблеток?

— Євгене Миколайовичу, коли ви плануєте виграти справу?

Адвокат посміхнувся:

— Ну й питаннячка у вас, Лідіє Анатолівно.