РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Не договорив. Підвівся. Відійшов до столу.

— Лідо… Лідіє Анатолівно. Я хочу запропонувати вам… стати моєю дружиною. Завтра. Сьогодні. Офіційно.

Лідка мовчала.

У кімнаті ледь чутно пахло одеколоном. Терпким. Важким. Дуже чоловічим.

— Я кажу абсолютно серйозно. Усі твої недоброзичливці луснуть, удавляться власною жовчю.

Лідка ледь помітно всміхнулась.

— Я присягаюсь оберігати тебе, Лідо. Бути поруч, хоч би що сталось. Від цієї хвилини й аж до смерті. Хочеш, я стану твоїм секретарем. Помічником. Лаборантом…

— У мене вистачає помічників і лаборантів, — сказала Лідка через силу. Чи то запах був причиною, чи Максимов якось по-особливому дивився, але ті місця на її тілі, яких устигла торкнутися максимівська долоня, починали жити власним окремим життям. Гарячий дріж потихеньку затоплював Лідку від маківки до п’ят.

— Я стану… Лідо, хоч як би дивно це звучало… я стану батьком твоєму синові. Йому ж потрібен… Я люблю тебе. І я полюблю його. Розумієш?

Лідка мовчала.

Максимов підійшов і сів на килим біля її ніг.

Пізно вночі, коли у квартирі запанував сякий-такий лад, вона замкнулась у ванній (за звичкою замкнулась, адже вдома не було нікого), роздяглась і довго роздивлялася себе в дзеркалі.

Я не змінилась? Не бреши, Артемчику. І не вдавай, що, задивившись, вийшов з електрички на дві зупинки раніше, і тепер, зауваживши помилку, можна без особливої напруги заскочити в наступний вагон. Твій поїзд пішов так далеко, Артемчику, що його не наздогнати навіть гелікоптером. Гелікоптером покійного генерала Стужі…

Завтра прибувають Великов з Андрієм.

Лідка натягла чисту нічну сорочку й лягла у ліжко. І довго дивилась, як линуть стелею промені від машин, що проїздять повз вікна.

Вона не дозволила йому проводжати себе. Він силоміць запхнув їй у кишеню візитну картку з готелю.

Він знає її робочий телефон. Дізнається й домашній. Що заважає йому вистежити Андрія й наговорити сім мішків гречаної вовни… як це зробив нещодавно Слава Зарудний?

Чому вона мусить думати про Максимова зле? Чому самі собою приходять ці думки, адже Артем ніколи не був мерзотником…

У всякому разі, їй подобалось так думати.

Постіль здавалася незручною. Тиснула й колола з усіх боків.