РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

«— Коли приблизно ви зрозуміли, що між вашим однокласником і вашим педагогом існують інтимні стосунки?

— Здогадувалась я давно. Але остаточно впевнилась на випускному вечорі — знаєте, вони обіймались на очах у всієї школи. Потім я дізналася, що Зарудна-Сотова пішла зі школи й поселила Максимова у себе вдома. Вони жили як подружжя, кілька разів я бачила їх разом — на пляжі, на вулиці, біля університету. Хоча Максимов уже тоді її зраджував. Одна моя подруга провела з ним кілька ночей і потім розповідала нам, що він справді був гарний як чоловік…

— …він іще був дівичем, носив учнівську форму? Скільки ж йому було років і скільки років було Сотовій?

— Йому — шістнадцать, як усім нам. Їй — років під сорок, не знаю точно. Ну, попереднє покоління, ви розумієте…

— …був схильним до авантюр?

— Ні, він був дуже пристойним хлопчиком, поки в нас у школі не з’явилася ЦЯ. Вона його просто розбестила, ну просто професійно.

— Що з ним сталося потім?

— Потім, відразу після мриги, Максимов кинув її. Поїхав за кордон. Кажуть, там у нього сім’я і діти.

— Чому він її кинув?

— Звідки мені знати? Вона ж застара для нього! Мабуть, йому набридло цілувати її зморшкуваті принади…»

(Газета «Пікант», 21 листопада 17-го року. Додаються фотодокументи: максимівський клас на випуску, обличчя Максимова і Тоні Дрозд навмисне неохайно обведені червоним. Лідчина фотографія з випускного альбому — «Сотова Лідія Анатолівна, учитель біології». І ще один знімок, розпливчастий, дуже збільшений, видно, по-шпигунському витягнутий із якогось дальнього плану: на парковій лавці цілуються двоє, в жінці насилу, та можна впізнати Лідку, обличчя хлопця невиразне)

В інституті всі, звичайно, все знали і все читали. Лідка з’являлася на роботу з ледь перебільшеною пунктуальністю; під її поглядом працівники розбігались, як таргани під променем кишенькового ліхтарика. Численні лабораторії продовжували свою кипучу діяльність, але Лідці все настирніше здавалось, що їхня робота спрямована в нікуди.

Двічі чи тричі до неї намагалися під’їхати з розмовами. Зі співчуттям, із обуренням «цими брудними газетярами». Лідка відшивала співчутливих із гідною подиву холодністю. Єдиною фразою, яку вона зронила на адресу кривдників, була обіцянка розорити газетку через суд.

Напередодні повернення Великова з Андрієм, за годину до завершення робочого дня, Лідчина секретарка тривожно пискнула селектором:

— Лідіє Анатолівно, вам телефонують. Знизу, з прохідної.

— Я не маю часу, — повідомила Лідка байдуже.

— Добре, але це телефонує такий собі Максимов…

Лідка відірвала погляд від паперів, і секретарку ніби вітром знесло.

Кілька секунд Лідка посиділа, прислухаючись до себе й нічого не відчуваючи. Зрештою, людей із прізвищем Максимов на світі приблизно стільки ж, скільки сходинок на нескінченних інститутських сходах…

— Який Максимов і чого він хоче? — стомлено спитала Лідка секретарці навздогін.