РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

…Якби «Пікант» брехав! Як було б легко і просто.

…Професора Сотову запросто приймуть у Європі — на рік, на два… Поки тут усе вгамується. Поки всі забудуть про газету «Пікант»… А може, варто залишитись там назавжди. У світі, що ніколи не знав генерала Стужі. Андрій зможе отримати пристойну освіту, навіть кращу, ніж у цьому клятому ліцеї… І, можливо, саме за кордоном Лідці вдасться втиснути сина в «домовлені списки»…

Отримати громадянство… Може, Максимов допоможе…

Вона сіла на ліжку.

Голова гула, як вулик. Усе тіло ломило.

Не заснути.

Вони прибули просто з вокзалу, пропахлі поїздом, веселі, голодні.

— Лідонько, ми з Андрійком накреслили в загальних рисах план нового роману… Того самого, про музику для дальфінів. Принциповий момент — транслятор, який переводитиме звукові коливання в ультразвукові. Ось наш головний герой і сконструює такий транслятор. А в головного героя буде син, хлопчик чотирнадцяти років…

Лідка усміхалась.

Віддавна балаканина Великова викликала в неї спогади про молоко, що переливалось у цистерні. Вона ніколи не казала про це відомому письменникові; Великов не з уразливих, але ТАКЕ — вже занадто…

Вони сиділи за столом, жували, пили чай і розповідали про свої пригоди. Виявляється, на західному узбережжі якийсь ентузіаст улаштував цілий дальфінячий цирк, напівлегальний, він, проте, користувався успіхом. Квитки дорогі… глядачів збирають, везуть канатною дорогою, привозять у бухту, де влаштовані сидіння, як у цирку, амфітеатр усього місць на п’ятдесят. Вистава йде п’ятнадцять хвилин — двоє дальфінів приходять із моря, кружляють у бухті, їдять у цього дресирувальника ледь не з рук, вистрибують із води — ну й туші, слід сказати! Шкода, там фотографувати не дають…

— А я якось із дальфінами плавала, — зізналася Лідка несподівано для себе. В Андрія зробилися круглими очі:

— Справді?! Чого ж ти не розповідала!

— Розповім, — пообіцяла Лідка. — Потім. Тобі треба відпочити, завтра в ліцей…

— Ох як не хочеться мені в ліцей, — признався син, зітхнувши. — Я в того дядька питав, йому помічники потрібні, які дальфінів не бояться. Я б…

— Дякую, Віталику, — сказала Лідка Великову, не чекаючи, поки син доведе до кінця свою крамольну думку. — Дуже дякую… Андрійку, ти доїдай, я піду проведу дядька Віталика.

Удвох вони вийшли в передпокій. Лідка подивилась навколо — жодне місце не здавалось їй досить надійним для задуманої розмови. Не в коридор же виходити, не в ліфті ж кататися вгору-вниз…

— Новини є? — спитав Великов неуважно.

Лідка кивнула. Озирнулась на двері кухні, витягла з кишені халата увосьмеро складений газетний аркуш.

Великов пробіг очима одкровення Тоні Дрозд. Губи його гидливо сіпнулись: