РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

— Та ні, — він запопадливо всміхнувся. — Я неправильно висловився… Вибач. Я зробив дурницю.

Вона продовжувала дивитись на нього.

— Лідо, тут таке діло… Набирають людей за кордон. Вербують. На роботу. Будівельників, різноробів…

Лідка відразу все зрозуміла. Відвела погляд; вилинялі боки рудого намету то надималися вітром, то опадали. Ніби намет дихав.

— Ну, я хочу… коротше, розумієш, я хочу завербуватись… поки є така можливість.

«А я?» — хотіла спитати Лідка, але не спитала.

— Лідо… що ти скажеш?

— А ти мене спитаєш? — вона через силу усміхнулась.

Максимов відвів погляд:

— Вони беруть… Лише з молодшого покоління. Більше нікого. Я навмисне питав… Але, може, за якимось особливим каналом? Ти ж висококласний фахівець… може, їм науковці потрібні, викладачі…

Лідка стомлено всміхнулась.

Якийсь час вони мовчали; весь табір мовчав. Це був дивовижний, тихий, мовчазний табір; лише стукала десь сокира, і натужно ревів мотор на віддалі, і дзвеніли мухи. А люди мовчали. Ні сміху, ні плачу, ні гучних голосів.

У місті не було сім’ї, що не зазнала втрати.

Лишилися по той бік апокаліпсису мати і брат Артема Максимова.

Загинули й Тимур, і дружина його Саня. Яна лишилася круглою сиротою; Лідка знала, що мама щовечора молиться перед тьмяною обгорілою іконою. І щоразу обурено питає Того, хто на ній зображений: чому?! Чому саме вони, молоді?!

— Артемчику, а університет?

— Який університет? — спитав Максимов пошепки. — Яка наука… після всього ЦЬОГО?

— Підніметься, — сказала Лідка без особливої впевненості.

— Підніметься, — після паузи відгукнувся Максимов. — За рік чи два. Я повернусь… до тебе. Або заберу тебе… туди, якщо влаштуюсь.

Надимались і опадали руді боки намету.