РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Красивим словом «кемпінг» називався звичайний табір безпритульних. Наметове містечко, прокопчене димом багать, просмерділе тютюном і сечею. Рівними рядами стояли сірі намети-гуртожитки; абияк ліпилися намети-особняки, туристські або армійські, вже кому як пощастило.

На околиці поселення — біля самого спуску до моря — стояв колись жовтогарячий, а тепер брудно-рудий намет, у якому Максимов і Лідка колись перечікували дощ.

Біля в’їзду до табору, біля комендантського дощаного будиночка, виднівся барвистий фургончик із форс-мажорною допомогою; номери у фургончика були з іншого міста. Лідка підійшла ближче; дивно, вона й забула, що на світі бувають яскраво розфарбовані фургончики, що буває вершкове масло в тугій фользі та сухарі в поліетиленовій плівці.

Фургончик різко контрастував з усім, що тепер його оточувало; водій, чорнявий хлопець у синій уніформі, натирав ганчіркою лобове скло. Тер із відразою, ніби боявся, що всюдисущий рожевуватий пил — заразний. Ніби саме він символізує злидні, тугу й безнадію.

Лідка пройшла далі. Талонів на «форс-мажорку» в неї не було.

Вона боялась не застати Максимова, але, на щастя, він був на місці. Лідка побачила спершу його спину. Широка, з випуклими хребцями, засмагла спина, на ній розмірено працювали м’язи: Максимов розпилював рештки чийогось паркану.

— Лідо? А я палива приволік…

— Чудово, — сказала вона весело. Ніби й не помічаючи його винуватих, неспокійних очей.

Перед наметом була складена пічка — із нічийної цегли. Серед усього цього сміття кумедно виглядав кухонний сервіз — кокетливий, вишуканий, у горошок. Однаково поцуплять, подумала Лідка байдуже.

— Чудово… Чайку мені зігрієш?

Чай у них був справжній. Свого часу потягли з руїн гастроному. Помародерствували.

— Лідо… Тут таке діло.

— Так? — спитала вона підкреслено неуважно.

— Так… А де ти була?

— У Слави Зарудного, — сказала вона після паузи. — Хотіла в нього взяти фотографію Андрія… А він не дав.

— От тварюка, — здивувався Артем. І додав, помовчавши: — Лідо, а ти цього Андрія досі кохаєш?

— Кохаю тебе, — сказала вона зітхнувши. — А його — пам’ятаю. Розумієш різницю?

— А мене пам’ятатимеш?

Лідка підвела погляд на його засмагле, вилицювате, дуже доросле обличчя. Обличчя свого ровесника.

— Артемчику… ти що?