РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Ні…

— Котра година?

— Не знаю…

— Дощу наче немає… Артемчику, я визирну, подивлюсь.

Вона розшнурувала заслону. Свіже повітря здалося солодким на смак і зовсім не холодним; Лідка обережно визирнула назовні.

Ніч була світла, хоча небо досі було затягнуте хмарами. Світанок, подумала Лідка, і помилилась.

Вона подивилась угору — і завмерла з відкритим ротом. У небі пливли кольорові дими. Яскраві, фосфоресцентні. Там, де за обрієм лишилося місто, стояла тепер заграва.

— Артемчику… Це пожежа?!

Максимов уже стояв поруч. Кольорові хмари відбивались у широко розплющених очах.

— Це… тихіше, Лідо. Нічого. Це, мабуть, великі навчання.

Вона проковтнула слину. Так, щось таке бурмотіло радіо.

Великі загальні навчання, п’ять видів сигналів, повна імітація…

— Яке щастя, що ти провалився на іспиті. Яке щастя, що ми пішли.

Максимов підняв плечі. Зіщулився від вогкого вітру:

— Ми пішли… а вони там усі лишились. Мама, Костя, всі твої… Бігають, як барани. «Цілковита імітація», блін… Не здивуюсь, якщо вони бомбу кинуть, для атмосфери.

Лідка насупилась. Холодний черв’ячок ворухнувся у грудях, прослизнув у живіт. То був не страх навіть — відраза.

— Не бійся, — сказав Максимов. — Ну їх усіх к бісу.

Лідка обійняла його за плечі — і раптом побачила, що він вищий за неї на півголови.

Він продовжує рости. Давно виріс зі шкільної форми. І, можливо, виросте зі шкільного кохання?

Думка була цього разу абсолютно спокійною, тверезою, без жодної екзальтації.