Розділ «9»

— Ви наче посвіжіли... Чи помолоділи... — взяла його на буксир у вестибюлі бібліотеки чемна вахтерка, зробивши безбарвним голосом і без грама емоцій комплімент.

У вирі останніх виснажливих подій наївний комплімент став таким піднесенням для Лева, таким бальзамом на зранену душу, що він навіть не помітив, як повз нього з бібліотеки виходив рудий міліціонер. Слідчому треба було, щоб Лев його зауважив, він заради цього півдня просидів за читанням божевільних фантазій схибнутих на ляльках дослідників. І слідчий думав, що Лев його помітив, але так само, як він, удав, що такої «важливої» зустрічі не було. Не життя, а повна конспірація...

Лев увійшов у читальний зал. Запахло мудрістю і спокоєм, який находить на душу тоді, коли усвідомлюєш — найбільше, що людина може залишити по собі — це списаний нею папір... Або списаний про неї папір...

Відвідувачів було багато. За вихідні люди скучили за енергією, яку дарують лишень книжки. Леся одразу помітила Лева, приязно усміхнулася і, перепросивши лисого дядька, чемно повідомила, що його робоче місце «21». І там уся потрібна література.

Те, що місце його двадцять перше, Левові вухо різонуло зразу ж. Його голова була налаштована на хвилю «21.12.12-RIK» і не пропускала жодної інформації, що пролітала повз. Безрукий всівся за стіл, за інерцією привітався з читачем навпроти, почав переглядати матеріали. І... нічого не міг зрозуміти. Не міг ніяк зосередитись. Читав-перечитував перший-ліпший абзац і нічого не розумів. У нього було відчуття, що хтось за ним стежить. Відчуття, на диво, рідне та приємне, без мурашок поза спиною і холодку в грудях. Лев підняв очі. Перед ним, за робочим місцем 22, сиділа... хвиляста лікарка з психіатричної комісії.

— Доброго дня, — мовила вона й усміхнулася.

Безрукий зачудованими очима витріщився на неї.

— Ви мене впізнали? — запитала лікарка.

Лев скулився, згорбився і зніяковів. Він не розумів, що з ним коїться. В його голову спалахами вривалися якісь незрозумілі події часів середньовіччя, і в тих подіях фігурували дивного блиску очі. Левові навіть здалося, що він десь ті очі бачив...

— Упізнав, — відповів Безрукий і глянув на лікарку. Вони зустрілися поглядами. Очі хвилястої лікарки були схожі на очі зі середньовічного спалаху.

— Я... — лікарка або не знала, з чого почати, або вміло входила в довір'я, закинувши в голову клієнта вудку розгубленості, на гачок якої, як правило, насаджують щось незрозуміло-неїстівне, яке тому й хочеться відчути на смак. Це така собі пастка пізнання... Пізнання власної глупоти, коли вже стає пізно. — Мене звати Марі Шмідт...

Безрукий ще дурнуватіше витріщився на неї. В нього це вийшло на кшталт злочинців, що придурюються ненормальними, бо за божевіллям хочуть уникнути покарання.

Хвиляста красива жіночка вдала, що не помітила Левової реакції на свої слова. Вона продовжувала:

— І я зараз тут, бо хочу вам допомогти... Навіть не знаю, чому...

— З одним помічником я вже знайомий. Ви його теж знаєте, — вставив своїх п'ять копійок Лев, подумки здивувавшись своїй нечемності. Він не розумів своєї поведінки, адже насправді лікарка йому подобалася?!. З першого погляду, ще там, на комісії... Коли він намагався приборкати її очі, а вона єдина не далася...

Лев зробив паузу, чекаючи на репліку. Лікарка змовчала. Вона відчувала, що Безрукий спеціально провокує її на необдумані слова.

— Так що зразу хочу категорично заявити: допомога мені не потрібна!

— Боже, як пафосно! — вигукнула хвиляста жінка, — «Категорично заявити!» — Проте глузування в її словах не було. — Помиляєтеся, Леве Львовичу! Допомога якраз вам потрібна, як ніколи. Бо насправді — ви хворий! М'яко кажучи, у вас — роздвоєння особистості. Чули про таке? Кажу це вам як фахівець, що з'їв зуби на таких «шедеврах» не тільки в Україні, а й за кордоном. Адже я...

І тут Лев побачив, як з дверей залу, ховаючись за спиною хирлявого студента, за ними спостерігає рудий. У Лева всередині все перевернулось догори дриґом і пекло вогнем. Він не чув, що говорила красива лікарка, якій він дуже симпатизував і вже почав довіряти, бо в голові виром крутилося найбезпорадніше запитання всіх часів і народів, усього людства. Запитання, яке не давало рухатися, дихати, яке сковувало ланцюгами байдужості і топило хіба що в алкоголі чи в наркотиках, або ще гірше, нашіптувало на вічне снодійне, ймення якому — самогубство. Це запитання було: «Чому я?.. Чому, чому я???»

Жінка помітила, що щось дуже не так, і замовкла. Будь-що казати було безглуздо. Вона як фахівець це знала.