Розділ «8»

— Ні, не думаю, — признався чесно Лев і вкрився холодним потом. — А як виглядала лялька? — запитав.

— Якщо по правді, то так, як ти — тільки з тканини та ниток різнокольорових. То був чоловічок. Вишита сорочка з кутасиками. Чорні штани, пояс. Волосся таке закручене, як в тебе. Лице перев'язане нитками хрестом. Замість очей — ґудзики. І... в ляльки не було лівої руки. В самому кінці, як у тебе...

— Божевілля якесь! — вигукнув Лев і забігав по кімнаті.

— Та що ти нервуєш, Левчику, переживаєш, як хлоп'я, що втратило забавку. Ти що, не розумієш, що Ганнуся твоя Петрівна вкінці здитиніла повністю? Ти забув, що вона белькотіла? Про якесь пришестя, нашестя і великий суд?.. Не те страшно, що було в стіні, страшно те, де воно звідтам поділося, бо рудий поклав ляльку і записку назад, замкнув на ключ, а ключа, щоб усі бачили, поклав назад у сервант, і вони пішли. А я, коли вони в кухні щось писали, тихенько взяла ключа і переховала у ванні, й де він і нині був.

— За вами не підглядали? — запитав Лев, повністю знесилений всередині, під ложечкою. Тут наче чорти влаштували тортури гарячою смолою з постійним градусом кипіння.

— Ні! Я відчуваю, коли за мною підглядають. Маю такий дар, — похвалилася пані Стефа.

На ту мить вона вже так набридла Левові, що він ледь її не прогнав.

Вона дійсно мала дар відчувати, бо тільки з одного його погляду тихо випарувалася з квартири й зникла за дверима своєї. Так тихо, як вітер...