Розділ «50»

— Ви звернули увагу — я сказав «під пильним оком», — хлопець узяв стільця, поставив біля шафи і з лабетів павутиння вирвав мініатюрну камеру. Враз закипів телефон. Лев узяв трубку.

— Безрукий, не чуди! — почув розлючений голос судді. — Я за тобою слідкую, щоб допомогти!.. Сам ти не впораєшся!.. Твоя довбешка працює зі збоями, розумієш?.. Ти не є досконалим апаратом! Зрозумій, телепню, ти якийсь не такий... — Лавник не міг підібрати слів, — ти якийсь комбінований... Таке враження, що ти змінений частково... Тому такі перебої, напевно... Постав камеру на місце! — наказав.

— Дзуськи, — відповів спокійно Лев. Його злякало те, що мовлене щойно суддею не раз у жахах перемелював він, як запилючену полову, яку — мели не мели, а зерна не дістанеш, хоч умри... Безрукий помічав за собою, що моментами він ладен був гори перевернути, море переплисти, небо перелетіти, — така сила вирувала в ньому, а часом стискала обценьками душу зневіра ще й своїми закарлюченими щупальцями намагалася її вирвати з корінням, пустити неприкаяну з торбою по світу, щоб знала, де поселятися... Щоб, маючи досвід віків, визнала нарешті, що Безрукий — велетенська покалічена помилка, і втікати від нього потрібно, поки не пізно, допоки ще є шанс...

Схоже, шансу втекти від Лева у душі вже не було...

Юний вундеркінд виглядав зарядженим, як бик перед коридою. Чекав тореадора.

— Діяти! — вигукнув. — Не думати, а діяти... Бо ваш дружок візьме в заручники цілий будинок, — додав. Лев розумів Борисову репліку. Лавник ніколи не зробить того, що може припекти йому зад. Публічні маневри не для нього. Він діятиме тишком-нишком, має ж бо таку мережу шпигунів, про яку місцева влада може лишень мріяти...

— Я забув його запитати про фото, — схаменувся Лев. — Зрештою, толку з того було б, сам знаєш... — всезнаючий вундеркінд якраз такої простої речі не врубував. — Як із козла молока, — пояснив Безрукий.

Раптом занявкав котяра. Він вискочив на стіл і почав дряпати лапами світлу прямокутну пляму на стіні.

— Що там висіло? — запитав вундеркінд. У кожній події йому ввижався знак.

— Календар. Ще, певно, вирваний, з «Радянської жінки». Журнал колись був такий модний, — пояснив дитяті капіталізму.

— Ви казали, на фотографії, що вам віддала бабуся, ззаду стояла дата?..

— Схоже на дату. Недбалим почерком можна було розібрати: тридцять, нуль один, тринадцять.

— А сьогодні яке число?

— Двадцять дев'яте січня... А це значить...

— Що ми повинні гнати до замку, як опечені! Тим паче... — Борис сяяв. — Все сходиться! У вас же завтра день народження! Справжній!..

Дійсно, згідно із знайденим свідоцтвом, Богдан Козак народився тридцятого січня тисяча дев'ятсот вісімдесятого року...

Вундеркіндом крутило, наче дзиґою. Він вигукнув:

— Здається, і це ще не все! — і погнав на кухню. Зірвав разом із цвяшком відривного календаря садовода, де ще на нього дивилося «21 грудня 2012 року».

— Що ще тобі відкрилося? — запитав Лев. Він просив Бога дати йому пам'яті, щоб згадати листа ката.

— Сьогодні все закінчиться! — випалив Борис. — Як? — це вже питання. Дивіться... — він тикнув перед Левові очі календаря. — Ви звалилися на дах таксі опівночі двадцять першого. Саме тоді відбулася заміна душі. Ви маєте здійснити свою місію. З новою душею. Як ви думаєте, скільки вам може бути відведено на це часу?..