Розділ «11»

Лікарка обняла долонями горня, посьорбуючи паруючу каву й водночас гріючи руки. Краєм ока спостерігала за Левом. Другим краєм вивчала кухню.

Першим мовчанку перервав Безрукий.

— Таке враження, що ви вдома. Усе знаєте і все відчуваєте, — сказав.

— Бо тут розкладено все по-жіночому. Я не бачу руки чоловіка.

— Правильно. Бо я нічого не змінював після смерті господині. Все, як було...

— Чому господиня залишила квартиру вам? — запитала Марі. — Якщо не секрет...

— Не знаю. Вона не хотіла розповідати, а я не питав. Вона колись була бібліотекарем в дитячому будинку, де я, так би мовити, виховувався. Я з книжками жив, бо вони були в мене єдиними друзями. Ганна Петрівна дуже добре до мене ставилась, але ніколи не жаліла. Тільки підбадьорювала, казала, що я стану її гордістю. Після закінчення школи я підтримував з нею зв'язки. Заходив сюди нечасто, але регулярно. Два-три рази на рік. В основному, на Великдень, літом та обов'язково 22 грудня, на Ганни. Позаминулого року, весною, вона зателефонувала і попросила прийти з паспортом. Я примчав зразу ж, думав, їй потрібна допомога. В хаті був нотаріус. З готовим документами. Він звірив оригінал мого паспорта з копіями, які в нього були, і зі мною, поставив печатку і пішов. Я не відпирався, тільки дякував. Хотів зробити старенькій приємне, бо було зрозуміло, що рішення вона прийняла давно... Наступного дня я перебрався сюди...

— А де ви жили до того? — запитала Марі.

— У студентському гуртожитку. Так дешевше й веселіше.

— А що — в Ганни Петрівни не було родичів? — поцікавилася лікарка і в той момент стала схожа на рудого слідчого.

— Ми ніколи тему її родичів не зачіпали. Але сусідка розповідала, що Ганна Петрівна приїжджа. Молодою прибула звідкись вчитися до Львова, тут і зосталась. Цю квартиру теж успадкувала від чужої професорки. Якась безродинна хата. Ганна Петрівна постійно повторювала, що я мушу їй подарувати внуків, бо інакше гріш ціна їй, мені і всім нашим поколінням, — колишнім і прийдешнім. Я не встиг. Вона померла 21 грудня 2011 року, перед своїми іменинами. Рівно через рік з вікна вивалився я... Ви все знаєте, чого буду повторюватись? Цілу ніч розказував. А мучить мене найбільше те, що вона дійсно перед смертю благала мене відкрити тайник 21 грудня опівночі. Я забув. А випав з вікна декілька хвилин після дванадцятої. І нічого не пам'ятаю. І ще ця лялька. Не думаю, що пані Стефа вигадала про ляльку. Хоча... можна перевірити в слідчого — він напевне все зафіксував.

— Де тайник? — запитала Марі, наче щось пригадала.

— У кімнаті. Пішли, — вони ввійшли в кімнату. Лев увімкнув світло. — Ось, — махнув рукою на стіну, де самотньо висіла сіра, сумна, в дешевій рамці картина.

Марі підійшла до полотна, розглядала. Дощова, втомлена львівська осінь. Площа Ринок. Облізлі будинки. Поодинокі згорблені і злякані перехожі. Виділяється чоловік у чорному, страшний і сумний. І таке відчуття, що йому чогось бракує. Однозначно, кудись спішить. Внизу маленькими літерами написано «Мало добра». Все.

— Дійсно, мало добра. Як такий страх можна тримати в хаті? — аж затрусилася лікарка. — Вас ця картина не гнітить? — запитала Лева, який стояв поруч, готовий зняти полотно, щоб показати господинин сховок.

— Якщо чесно, я ніколи на неї не звертав уваги. Зараз уперше. І погоджуюсь — вона неприємна.

— А знаєте, кого у середньовічному Львові називали «паном Малодобрим»? — раптом запитала жінка.

Левові очі застигли на чоловікові з картини.

— Ката, — відповів. Руки тремтіли. Безрукий обережно зняв картину. Відчинив дверці сховку. — Ось, — сказав. — Так і було. Порожньо.

Кава вже не бадьорила. Помаленьку підкрадалася втома. Ранок давно повиганяв з хати людей, щоб мчали на роботу за куснем хліба. Марі глянула на годинник.