— Справді, ви не збрехали ні в чому, — мусила визнати Ірина. — Але схитрували, зупинимося на такому визначенні. Принаймні попередити даму, з якою знайомитеся, про свою інвалідність — це порядно.
— А я попередив даму про інше — що реальна зустріч унеможливлена. Якщо ж так, то інвалідність значення не має. Втім, якби ви запитали прямо — обов'язково сказав би.
— Мало що бракувало, — погодилась Ірина. — Мова про хворі ноги вже почалася. Втім, я б однаково не повірила...
— Чому?
Вона вагалася лише мить. А потім розповіла історію свого знайомства з іншим Олегом. Усе як було. І те, що відчувала, коли у скрутну хвилину просила про допомогу людину, яку щиро кохала й бачила на своїх двох. Господар квартири слухав мовчки, попиваючи каву й низько опустивши голову.
— Весело іноді життя складається. Справжній детектив, — похитав головою Олег. — Хотів би — так не придумав.
— І я про те саме. Тепер ви знаєте усе. І повірте, я була з вами до кінця відвертою. Але мені також потрібна правда. Прошу вас... Присягаюся, що ніяким чином, жодними діями не створю вам небезпеки. І залишуся кінцевим пунктом цієї інформації. Але поясніть мені, що відбулось, і яка у цьому ваша роль. Я... відчиняла джип на парковці поблизу гіпермаркета і знаю, що Дроботу — кінець. А спокою і далі нема. Мені потрібно знати усе, інакше це не життя. Прошу вас.
— А давайте навпаки, — пильно подивившись на неї, запропонував Олег. — Я подарую вам спокій, а ви мене не змушуватимете до розповідей.
— Що маєте на увазі? — не зрозуміла Ірина. — Як це?
Крісло відрулило до іншого кінця кімнати, і, вишпортавши щось з-поміж книжок на полиці, Олег повернувся, тримаючи на колінах її зниклий ноутбук.
— Bay! — не змогла стриматись Ірина. — Боже... Це він?! Як ти зміг? Де взяв його?
— Ми ж домовились, — усміхнувсь Олег. — Ось він, ваш спокій. Без будь-яких відбитків пальців та інформації. Лише пластмасова коробка з мікросхемами.
— Ну, будь ласка, — почала насідати Ірина, від хвилювання перейшовши знову на «ти». — Будь ласка... Розкажи. Як він опинивсь у тебе. І хто скарав цю тварюку. Я могила. Ну що тобі...
Нічого не відповідаючи, Олег спідлоба дивився на неї, а потім промовив:
— Це зробив я. Сам. Нікого більше не було. Ніхто нічого не знає. Живи спокійно. А подробиці... Мені не надто приємно це згадувати.
— Як сам? — не зрозуміла Ірина. — Як так вийшло? Наздогнав джип на своїй «Хонді»? Не розумію...
Язик мій — ворог мій. Вона це добре знала і схаменулася, проте пізно, відчувши, як у грудях щось стиснулося, так, наче це її власні ноги не могли ходити.
— Ой... Пробач. Пробач, будь ласка. Я іноді сама не розумію, що говорю. Справді, пробач. Стільки нервів за останній час — от і стала неврівноваженою...
Щось промайнуло в погляді Олега, і він сказав:
— Гаразд. Я розповім тобі, як це вийшло.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гра у три руки» автора Волков О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XXVII“ на сторінці 3. Приємного читання.