Розділ «XXVII»

— Ну... — врешті знайшла пояснення Ірина. — Ви також не були святим, погодьтеся.

— Чого ж... — не зрозумів Олег. — Усе, що я вам казав, — правда.

— Справді? — скривилась Ірина. — І про спортивні досягнення?

— Звичайно, — він показав рукою в кут. — Он мої медалі. Навіть за третє місце республіканської спартакіади студентів є. А зараз, я ж казав, — лише тренажер. Оберніться.

Тренажер зі штангою і натягнутими тросами виглядав переконливо, а відполіровані ручки та гриф красномовно свідчили про часте використання приладу.

— А уроки в елітній школі?

— Я не казав, що у школі. Репетиторство вдома. Сюди приходять. А учні справді з непоганих сімей і після занять у мене вступають до престижних закладів. Якщо бажаєте, навіть альбом покажу.

— Ні, дякую, — сухо мовила Ірина. — А от на «Хонду» глянула б. У вас же така марка машини?

— А хто говорив про машину? — не зрозумів Олег.

— Як хто? Ви самі сказали. Навіть написали. Ще не встигла витерти.

— Ні, — не згодився той. — Про машину мови не було. Ви запитали, на чому я їжджу. Якщо не стерли, то при нагоді зазирніть. І я відповів — на «Хонді». Ось. Відома автомобільна фірма випускає як допомогу для інвалідів.

На возику справді був знаний бренд.

— Але після цього ви написали, що переважно ходите.

— Мрію ходити! — виправив Олег, піднімаючи вказівний палець. — Так і написав. Можете перевірити. І справді мрію, хоча й знаю, що, найімовірніше, не пощастить ніколи.

Ірина ніяково замовкла. Відчуття, що перейшла межу, було гнітючим і викликало бажання кудись якнайшвидше подітися звідси. Просто зараз.

— Я все-таки зварю кави, — зарухавсь Олег. — Звичайно, ви можете не пити, але у кожній оселі — свої закони гостинності. У мене також діють, тому...

Возик швидко й спритно снував просторою кухнею. Господар не користувався моторчиком, хоча засіб і був обладнаний за останнім словом техніки. Більше того — Олег прокручував колесо лише однією рукою: то правою, то лівою, залежно від ситуації. Усе обладнання кухні було розташоване на відповідній висоті, а там, де належало «стрибнути» вище, зі стіни випиналося надійне руків'я, схопившись за яке рукою, господар міг на мить відірватися від крісла й узяти те, що стояло вище.

— Я допоможу... — смикнулась Ірина.

— Ні, все гаразд. Даю собі раду сам, — посміхнувсь Олег. — У всьому: від великого до дрібниць. І перу, і прибираю. І на хобі вистачає часу, вони до речі, також справжні. Головне — організуватися, ви ж знаєте.

Кава запарувала, і, взявши обидва блюдця разом з горнятками, налитими до країв, однією рукою, хазяїн іншою «покрутив» до кімнати. Ірині так і не вдалося зрозуміти, як він повертав візок. Чашки на столику. Вона присунула до себе ближню.